Ніхто не знав, звідки прийшли варвари. Перші поселенці Ішари були нащадками тих, хто вижив під час воєн Лютих. Наскільки Кловус міг судити, гетррени теж були людьми. Чи були вони окремою групою біженців, які прибули сюди зі старого світу? Чи вони відкололися від ранніх ішаранських колоністів багато століть тому?
У дві години ночі, коли його почет розійшовся по спочивальнях у головній урядовій будівлі міста Тамбурдин, Кловус повернувся до храму. На вулицях було безлюдно, ходили тільки солдатські патрулі, але місто спало неспокійно. Лише кілька освітлених ліхтарями вікон помаранчево світилися вночі. Верховний жрець уже дав вказівки міській варті, і в потрібний момент вони розчистять шлях і відчинять високу дерев’яну браму. Нетерплячого божка ніколи не слід просити чекати.
На порозі храму стривожена жриця Нере привітала його поклоном.
— Мені хотілося б, верховний жерче, щоб ви дозволили мені битися разом з вами. — У її голосі не було ні вимоги, ні наполегливості. Вона здавалася зломленою і згодною на все.
— А мені хотілося б, щоб ви заслуговували битися разом зі мною. Я прив’яжу божка до свого розуму і серця, і ми досягнемо того, чого ви не змогли.
Усередині грубо збитого храму дим від палаючих смолоскипів додавав повітрю їдкого гострого запаху та первозданної сили. Грізні, вирізані з дерева скульптури тварин виглядали готовими до нападу.
У ці нічні години, коли мешканці міста сплять, сили божка мали бути на спаді, але віряни раніше принесли багато жертв, молилися йому, виспівували: «Почуй нас, убережи нас!» Сутність буде достатньо сильною, щоб захистити жерця, коли він висуне ультиматум головному табору гетрренів.
Нере стала біля бронзового жолоба, що входив у отвір в стіні. По обидва боки від вівтаря стояли великі урни, наповнені темною кров’ю недавніх жертвоприношень.
Не вважаючи за потрібне далі докоряти Нере, Кловус підняв одну урну і вилив густу червону рідину в жолоб, а жриця додала вміст другої урни. Кров, молитви, віра та безумовна необхідність в ньому були саме тим джерелом сили, якого потребував божок. Двері заклинання пульсували, туманно-срібляста перетинка згорталася й розгорталася, відділяючи невидимий світ, а сутність, ставши яскравою, напирала на неї, прагнучи вирватися на волю. Кожна крапля крові, що стікала по відполірованому жолобу, вже була всотана, і Кловус відчував, як зміцнюється його зв’язок. Божество було готове.
— Випустіть божка, — наказав він, і Нере розчахнула двері заклинання, дозволяючи вируючій масі сили, енергії та гніву розгорнутися, мов великий клуб диму. Тамбурдинський божок черпав енергію з небезпечних лісів та похмурих диких країв і проявлявся іклами та кігтями, гострими рогами й густим хутром. Він прокотився, немов буря хижого інстинкту, залишаючи чорні сліди на дерев’яній підлозі і здіймаючись до високих балок.
Нере відсахнулася, і Кловус з огидою скривився від прояву її слабкості Жоден жрець ніколи не повинен боятися власного божка! Її здатність до керування божком не встигала за тим, як наростав гнів і відчай її людей. Народ Тамбурдина зробив свого божка сильним, але жриця Нере відмовилася використати зброю, яку мала.
Кловус повернувся спиною до розпухлої, безформної істоти, сотвореної вірянами. Він не сумнівався, що божок рушить за ним. Нере залишилася в храмі, дивлячись услід своєму божку, однак Кловус навіть не глянув на неї.
Надворі, виконавши його наказ, один із солдатів вже осідлав для нього міцну гніду кобилу. Та захропіла, злякавшись шаленої сили божка, що нависав позаду, але Кловус погладив її по шиї і сів у сідло. Влаштувавшись, він взявся за повід і пустив кобилу темними вулицями до міської стіни. Божок залишався темним і безформним, але час від часу спалахував блискавками, серед яких жевріли червоні очі, немов у вовка, на якого впав відблиск вогнища. Кловус керував ним, стримував його.
— Іди за мною, — сказав він собі під ніс. — Скоро ти зможеш зробити те, для чого тебе створили.
Коли вони сунули до воріт, у темних неосвітлених будинках сховані темрявою обличчя притискалися до вікон зсередини, спостерігаючи за ними. Копита кобили рівномірно цокали по головній вулиці. У провулках і дворах завили, припадаючи до землі, собаки, і божок інстинктивно рвонувся до них, проте Кловус відтягнув його назад. Відчуваючи під собою неспокійну кобилу, він крикнув до варти попереду, щоб вони з божком якомога швидше опинилися за межами міста:
— Відчиніть браму!
Охоронці широко розчахнули ворота і кинулися з дороги. Верховний жрець пустив кобилу риссю і виїхав з міста, а за ним по п’ятах рухався божок, мов страхітливий мисливський пес.
Кловус направився по дорозі, залишивши за спиною стіни міста. Він їхав багато годин, здолавши чимало миль, і дістався лісистих пагорбів, де, як він знав, гетррени мали основні табори. Він знайде варварів, або вони знайдуть його. Байдуже, як це станеться: кінцевий результат буде однаковим.
Божок вирував, рухаючись за ним, коливаючись навсібіч і залишаючи за собою димну стежку в траві. Хоча Кловус був один у цьому краю, що кишів кровожерливими варварами, він не відчував ані страху, ані незахищеності. Божок був прив’язаний до нього, завжди готовий виконати його накази, навіть коли віддалявся, перевіряючи, як далеко сягає їхній зв’язок. Кобила продовжувала скакати вперед, а божок нісся між сосен, розгойдуючи гілля і здіймаючи бурю серед високих дерев.
Кловус їхав усю ніч. На світанку, коли зі сходу почало просочуватися темно-червоне світло, він почув крики у лісі та тупіт коней. Його кобила форкнула. Жрець був один на дорозі, огрядний лисий чоловік у синьому каптані. Він зупинив кобилу на широкій галявині і став чекати, чуючи, як стукіт копит стає дедалі гучнішим. Незабаром з лісу вилетіли вбрані в хутро воїни, озброєні палицями й мечами. Побачивши свою жертву, вони голосно завили.
Стримуючи стривоженого коня, жрець повернувся до них і крикнув:
— Я вимагаю побачити Маґду. — Він відчував, що могутній божок причаївся серед дерев.
Гетррени під’їхали ближче, то були огидні на вигляд чоловіки з кривими зубами, у деяких зуби були заточені. Їхнє довге волосся було заплетене в коси та зав’язане у вузли під металевими шоломами.
— Маґда з’їсть тебе живцем, — прогарчав один з чоловіків.
Силою думки Кловус прикликав божка, дозволивши йому показати себе.
— Я не сподобаюся їй на смак. — Йому потрібно було тримати варварів у залізних лещатах, а тому він мав налякати їх.
Істота ринула до нього, прориваючись крізь гілки. Сосни тряслися, лякаючи вершників. Їхні темні коні били землю копитами, подаючись назад. Його власна кобила тремтіла, проте залишалася на місці.
Кловус штовхнув її п’ятами і рушив вперед, змушуючи варварів супроводжувати його. Він не знав, як далеко їхній головний табір.
Після того, як він поговорить з Маґдою і дізнається, чого насправді хочуть гетррени, він зможе визначити, як найкраще їх використати.
55
Схована під своїм палацом після замаху на вбивство, емпра Ілуріс лежала нерухома і бліда, але наразі вона була в безпеці. Семі та бійці Яструбиної варти влаштували її так зручно, як могли. У цьому таємному сховку лікаря не було, але жоден з придворних лікарів не зміг би нічим допомогти. Семі й сама не знала, чи допомагала емпрі її турбота, але вона все одно робила це для Ілуріс.
Вона, каптані Вос та шість бійців Яструбиної варти залишалися всередині замаскованої кімнати, підозрюючи, що їх, напевно, намагаються знайти. Минули перші напружені дні, і Семі, поки що почуваючись у безпеці, міркувала, що ж буде далі. Охоронці з Яструбиної варти постійно були насторожі, готові віддати життя, щоб захистити емпру та її спадкоємицю.
Спочатку Семі не дозволяла собі думати про щось, окрім виживання, але тепер їм доведеться обміркувати загальний план дій. Як довго вони зможуть просто ховатися у темряві? Що станеться, якщо емпра так і не прокинеться? Охоронці палацу брали участь у замаху, а вбивці проникли поміж слуг. У Семі й купки вірних бійців не було союзників, і вони не знали, кому довіряти.