— Лід легко перетворюється назад на воду, — промовив він уголос. Він торкнувся наріжних каменів в основі величезних стін і просто розчинив їх. Потік розтоплений лід, і уся фортеця з гучним гуркотом почала падати.
Сотні людських воїнів Нортерри увірвалися на будівельний майданчик біля нової вежі, де їх зустріли піші солдати крижаних Лютих. Прискакав король Колланан, розмахуючи бойовим молотом, згадавши молодість, коли вони з братом брали участь в ішаранській війні.
Він ударив молотом в лоб одного з воїнів, але ворог відскочив назад, приголомшений, проте не мертвий. Колл завдав ще одного удару, тепер уже в скроню, і лише тоді Лютий упав. Король вирішив, що у ворогів, мабуть, страшенно товсті черепи.
Крижані Люті були могутніми, але військо Колланана значно переважало їх чисельно. Навіть якщо потрібно було п’ять людських солдатів, щоб звалити одного воїна Лютих, вони, згуртувавшись, робили це знову й знову. Його воїни билися в ближньому бою, і цього разу кусали, як ведмеді, а не жалили, як оси.
Лорди Оґно та Серус, здавалося, влаштували змагання. Вони мчали вперед, рубаючи всякого крижаного Лютого, якого бачили. Загін Балена, який король легко впізнав по палаючому реймеру Урока, обминув місце бою і напав на будівельний майданчик з тилу, там, де частина робітників відступила на оборонні позиції.
Вигукуючи підбадьорливі заклики до всіх, хто міг його почути, Колланан щосили бив молотом у всі боки. Його рука боліла, але він черпав сили в бажанні помститися за всіх людей, які загинули в містечку Лейк Бакал.
Раптом у завірюху битви увірвалася хвиля дивних створінь. Вони кинулися у бій, несамовито атакуючи Лютих власною маленькою зброєю. Мамули! Залунали здивовані вигуки, і Колл побачив, як Люті завдали удару у відповідь, вбивши багатьох із цих несподіваних союзників.
Шторм піднявся на диби, ухиляючись від довгого списа. І раптом один з мамулів кинувся на спис, жертвуючи собою, щоб врятувати короля. Бідолаху простромило наскрізь, але його тіло змусило опуститися зброю крижаного Лютого і дало Колланану змогу обрушити свій бойовий молот на супротивника, з гучним тріском розколовши ворогові череп.
Несподівано він почув зловісний гул, який перекрив шум битви, і обернувся до великої фортеці. Перед його очима постало приголомшливе видовище: крижана споруда почала повільно руйнуватися, її фасад осипався.
Кво та його вцілілі піщані Люті кинулися на своїх ауґах подалі від уламків, що розліталися навколо. Тон неквапливо, ніби вважаючи себе невразливим, біг уздовж берега, а за його спиною гуркотіла, розвалюючись, крижана фортеця.
Капітан Рондо заволав до бійців навколо нього:
— Нас усіх тут розчавить! Рятуйтеся!
— Ми зараз тут, — пробурмотів сержант Гідан, — завдяки королю Колланану.
Солдати розверталися і бігли геть від фортеці, що обрушувалася все швидше. Кілька крижаних Лютих, навпаки, мчали до неї, ніби хотіли, скориставшись магією, укріпити стіни, але руйнування були занадто великими.
Колл із задоволенням спостерігав, як уся фортеця перетворилася на гору уламків і брил, поховавши під ними всіх і все, що було всередині.
66
Після того, як Уто вирушив кудись у своїх справах, конаґ Мандан відчув себе покинутим напризволяще. Його люба, досконала наречена Ліра все ще була далеко, у володіннях лорда Кейда, хоча він викликав її до Конвери, наказавши прибути якомога швидше. Нареченій настав час звикати до свого нового дому.
Незабаром Співдружність святкуватиме їхнє весілля, і серця всіх трьох королівств битимуться потужніше, сильніше. До події залишилося менше місяця, і місто Конвера гуло від підготовки до королівського весілля. У Мандана була ціла армія радників, помічників з питань протоколу і вправних державних службовців з планування, тож він був впевнений, що вони подбають про всі деталі, навіть якщо його кохана захоче додати щось від себе. Вона скоро буде тут.
Але зараз Уто не було поруч, і замок здавався порожнім і холодним.
Мандан увійшов у хитромудрий лабіринт з живоплоту зі складними закутками, закрутами та сліпими стежками, які мали відвернути його від єдино правильного шляху, що веде до яблуні в центрі. Хлопчиськами вони з Аданом часто приходили сюди, змагалися та знущалися один з одного.
Адан був м’яким і милосердним правителем, його народ у Судеррі любив його, але легко змусити людей любити свого короля під час миру і процвітання. Однак ці темні й небезпечні часи вимагали більш рішучого правителя, і конаґ Мандан став саме таким правителем.
Конаґ ішов звивистими доріжками, всипаними гравієм, дивлячись на стіни чагарника, що здіймався вище його голови, і здригнувся від спогадів, що назавжди закарбувалися в його пам’яті: та ніч на острові Фулкор, грім і блискавки бурі, брязкання мечів і крики зрадників-ішаранців. Тоді він покликав батька, відчинив двері до його покоїв. Він відчув нудотний сморід, побачив кров — так багато крові! — і понівечене тіло. У нього все ще дерло в горлі від тих нескінченних криків.
Тепер він блукав лабіринтом, місцем, наповненим теплими спогадами про щасливіші часи. Після багатьох років прогулянок тут Мандан знав, де потрібно повернути, щоб уникнути глухих кутів. Цей лабіринт нагадував йому його власне становище: рішення, які йому доводилося приймати, вибір наосліп, непередбачувані наслідки.
Колись давно батько Мандана призначив йому кількох домашніх вчителів, які навчали хлопця мистецтву управління державою, географії, історії, економіці. Мандан був непоганим учнем, але, як він нещодавно виявив, відвідавши міста, зруйновані вулканом Вада, факти і поняття в його голові мали мало спільного з реальністю, зі стражданнями людей, зі справжньою ціною втрачених життів і домівок.
Місто Конвера все ще було переповнене біженцями після того спустошливого виверження, у них були червоні очі, а шкіра така ж сіра, як попіл, що падав з неба. Вони стікалися у столицю в пошуках допомоги, їжі, притулку, вони вірили, що кінець світу вже близько і що дракон прокинеться і знищить їх усіх. Уто наполягав, що легенда є перебільшенням, але Мандан на власні очі бачив гори, вкриті розломами, відчував запах диму, відчував, як земля двигтить під ногами...
Минуло більше тижня, відколи Уто, Хоробрий конаґа, вирушив у свою таємничу мандрівку. Щодня до Мандана приходили радники, вимагаючи від нього негайного прийняття важливих рішень, і він намагався робити те, що вважав правильним. Але без Уто, який підтримував його, він почувався, як стіл на хитких ніжках. Мандан не знав, як вести війну самотужки, і не міг дочекатися повернення свого Хороброго.
Дійшовши до центру лабіринту, Мандан сів під яблунею і слухав птахів, не звертаючи уваги на увесь інший світ. Він хотів би просто зануритися в малювання або думати про милу Ліру. Але він знав, що мусить повертатися.
Нахмурившись, конаґ Мандан рушив назад по лабіринту тим самим шляхом і увійшов до замку. На нього вже чекали люди. Мандан урочисто й гордовито зайшов до тронної зали, налякавши групу брудних людей, що зібралися перед порожнім троном. Їхнє волосся було розпатлане, очі — нажахані. На них були шкіряні куртки з вишитим зображенням відкритої руки Співдружності, хтось тримав у руках обвислий прапор Остерри.
— Хто ви такі? — гаркнув Мандан. — Звідки ви прийшли?
— Володарю, ви послали нас з лордом Ґораном на зустріч з королевою піщаних Лютих, — промовив, затинаючись, один з переляканих чоловіків.
Тремтячи від страху, двоє з них винесли вперед важку скриню і поставили її біля підніжжя трону.
— Так, тепер я згадав. — Мандан опустив погляд на скриню. — Хіба ця скриня не була наповнена скарбами, щоб задобрити королеву By? Навіщо ви принесли її назад?
Чоловік зіщулився від слів Мандана.
— Королеву By не вдалося задобрити, Володарю. Вона образилася, що ви не з’явилися до неї особисто, як вона вимагала.
Мандан глузливо спитав:
— Та хто вона така, щоб вимагати моєї присутності? Я конаґ трьох королівств.
— А By — королева піщаних Лютих. Вона володіє... великою силою.