Я замахнувся своїм кийком, цілячи йому просто в обличчя, та він одскочив назад. Якусь мить я нерішуче стояв, а тоді обернувся й швидко побіг за ріг хатини.
— Прендіку! — здивовано скрикнув Монтгомері. — Не будьте таким дурним, чоловіче!
“Ще б одна мить, — подумав я, — і він би замкнув мене, як кролика, для своєї вівісекції”. Раптом він з’явився з-за рогу, і я знову почув його голос:
— Прендіку!
Він кинувся бігти за мною, весь час гукаючи щось навздогін.
Цього разу я навмання подався на північний схід, в напрямку під прямим кутом до вчорашніх мандрів. Біжучи чимдуж берегом, я глянув через плече назад і помітив, що до Монтгомері приєднався і його служник. Із шаленою швидкістю я перетяв пагорб і повернув на схід уздовж скелястої улоговини, обабіч зарослої лісом. Так я пробіг добру милю, напружуючи всі свої сили, — серце у мене в грудях мало не розривалося. Впевнившись, що ні Монтгомері, ні його служника вже не чути позаду, я, вкрай знеможений, круто повернув назад, туди, де, на мою думку, мав бути берег, а згодом ліг перепочити в тіні заростей.
Довго я там пролежав, боячись не тільки ворухнутись, але й навіть подумати, що робити далі. Навкруги слався дикий краєвид, який сонно німував під сліпучим сонцем, — тільки було чутно, як бриніли комарі, встигши вже виявити мою присутність. Згодом я розрізнив іще дрімливий шум — то морський прибій шурхотів узбережною галькою.
Певно, десь через годину долинув голос Монтгомері, що кликав мене віддаля з північного боку. Треба було щось робити.
Я зміркував, що на острові живуть тільки ці два вівісектори та їхні отваринені жертви. В разі потреби вони можуть любісінько нацькувати на мене когось із цих жертв. Я знав, що Моро й Монтгомері озброєні револьверами. А я, коли не зважати на цього нікчемного ціпка з цвяшком на кінці, був беззбройний.
Лежав я отак, аж доки згадав про харчі та воду. І тільки зараз усвідомив цілковиту безнадійність свого становища. Я й не уявляв, як роздобути собі їжу: я не мав ніяких знань з ботаніки, щоб знайти хоч би їстівні плоди чи коріння, які можуть тут бути. Ні з чого було мені зробити пастку на тих кількох кроликів, що бігали по острову… Чим більше я обмірковував своє становище, тим очевидніше ставала його безвихідність. У розпачі я навіть був подумав про тих тварино-людей, що бачив у лісі. Може, вони якось могли б стати мені в пригоді? Перебираючи в пам’яті кожного з них по черзі, я дошукувався, хто б міг допомогти мені.
Несподівано почув я гавкання хорта — це віщувало нову небезпеку. Недовго думаючи, — адже вони могли мене знайти-я стрімголов кинувся зі своєї схованки на шум прибою. Пам’ятаю кущ, колючки якого вп’ялися, мов голки, в моє тіло. Вибрався з нього я весь скривавлений, із порваною одежею і вибіг до видовженої бухти на півночі острова. Не вагаючись ні хвилини, я заліз у воду і, перейшовши вбрід бухту, опинився по коліна в маленькій річці. Видряпавшись нарешті на західний берег і відчуваючи, як шалено б’ється серце, я шмигнув у густу папороть і там чекав уже, що воно буде. Я почув, як собака, — він був тільки один, — підбіг ближче і заскавулів, ткнувшись носом у колючі кущі. Більше не чути було нічого. Я подумав, що погоня припинилась.
Минали хвилини — тиші ніщо не порушувало. Через годину спокою до мене знову почала повертатися мужність.
Тепер я не відчував себе ні переляканим, ні нещасним, — я вже переступив межу розпачу й страху. З моїм життям уже було покінчено, я це зрозумів, і, мабуть, тому став справжнім сміливцем. Я навіть був ладен зустрітися віч-на-віч з Моро. Коли я брів водою, мені спало на думку, що, як уже на те піде, від тортур я завжди знайду порятунок: навряд чи вони зможуть перешкодити мені втопитися. І я був уже подумував, чи й справді так не вчинити, та якесь дивне бажання побачити все до кінця, якась незбагненна цікавість втримували мене. Я випростав зранені колючками ноги й оглянувся довкола. І раптом зовсім несподівано я побачив чорне обличчя, яке із зеленої гущавини спостерігало за мною.
Я впізнав мавпоподібне створіння, що на березі зустрічало баркас. Воно висіло, учепившись за нахилений стовбур пальми. Я вхопив палицю й підвівся, дивлячись йому в обличчя. Воно щось заварнякало.
— Ти, ти, ти, — оце все, що я міг второпати спочатку. Нараз воно скочило із дерева і, розхиливши гілля, стало з цікавістю вдивлятися в мене.
Я не відчував до цього створіння тієї відрази, яка виникла в мене при зустрічі з іншими тварино-людьми.
— Ти, — сказало воно, — в човні.
Це вже була людина, хоча б такою ж мірою, як і служник Монтгомері, - вона ж могла розмовляти.
— Еге ж, — мовив я, — приплив човном із судна.
— О! — вигукнув чоловічок, і його блискучі неспокійні очі почали обмацувати мене, мої руки, палицю, що я тримав, ноги, пошматовану мою одежу, подряпане колючками тіло. Він наче був чимось здивований. Його погляд знову зупинився на моїх руках. Він підняв свою руку і повільно порахував пальці.
— Один, два, три, чотири, п’ять — так?
Я не второпав, до чого це він. Згодом я дізнався, що руки у цих тварино-людей були спотворені — їм інколи бракувало аж трьох пальців. Однак у цю мить, гадаючи, що це ніби вітання, я повторив його жест. Він із невимовним задоволенням вишкірився. Потім його меткі очі знову забігали. Він жваво повернувся і зник. На тому місці, де він стояв, з шелестом зімкнулася папороть.
Я вийшов слідом за ним із заростей і з подивом побачив, що він гойдається поміж дерев, вхопившись тонкою рукою за витку петлювату рослину. До мене він був спиною.
— Гей! — гукнув я.
Він швиденько скочив на землю й обернуся лицем у мій бік.
— Послухай-но, — звернувся я, — де б мені чогось поїсти?
— Поїсти? — повторив він. — Поїсти людської їжі? Погляд його метнувся на зелену гойдалку.
— У хижках, — додав він.
— А де ж ті хижки?
— Он!
— Я тут уперше.
Тоді він повернувся й хутко пішов геть. Всі його рухи були навдивовижу спритні.
— Ходімо! — сказав він.
Я рушив за ним, цікавлячись, що буде далі. Я догадувався, що ті хижки, певно, якісь примітивні житла, де він мешкає із рештою тваринного люду. Можливо, вони — створіння миролюбні і мені пощастить зав’язати з ними добрі стосунки. Я тоді був далекий від думки, що вони вже позбулися тих людських рис, які я сподівався в них знайти.
Мій мавпоподібний супутник із обвислими руками й видовженими щелепами тупцював поруч. Мене цікавило, яка в нього пам’ять, і я запитав:
— Коли ти потрапив на цей острів?
— Коли потрапив? — повторив він і по тому підняв три пальці.
З усього видно було, що йому недалеко до ідіота. Я силкувався з’ясувати, що він хотів сказати, але це, мабуть; йому набридло. Десь уже після другого запитання він раптом кинув мене й метнувся за якимось плодом, що звисав із дерева. Тоді нарвав цілу жменю колючих горіхів і заходився їх гризти. Все це спостерігав я з надією: принаймні на острові була хоч якась їжа. Я спробував ще дещо в нього спитати, та у відповідь він бурмотів таке, що й купи не трималося. В окремих його словах ще можна було добрати глузду, але здебільшого це було словесне лушпиння, завчене, як ото у папуги.
Я так захопився оцією дивовижею, що майже не помічав, куди ми простуємо. Невдовзі ми підійшли до якихось почорнілих і обвуглених дерев, а там і до місцини, вкритої чимось жовтаво-білим. По землі слався їдкий дим, який заходив у ніс і очі. Праворуч за голою скелею виблискувала блакитна гладінь моря. Покручена стежина зненацька повернула вниз у вузький ярок, обабіч завалений великими купами вулканічної породи. Ми вийшли на цю стежку.