Прохід видавався особливо темним після сліпучого сонячного світла, яке мерехтіло на сірчаному ґрунті. Схили яру дедалі зводилися прямовисніше й зближалися між собою. Зелені й темно-червоні плями замиготіли в мене перед очима. Раптом мій провідник зупинився.
— Вдома, — сказав він.
Я стояв на дні крутого урвища, що спочатку видалось мені зовсім темним. Почувши якісь дивні звуки, я, щоб краще розгледітись, протер очі. До мене сягав якийсь неприємний запах, як ото буває в погано вичищених мавпячих клітках. Вдалині поміж скель виднівся пологий, вкритий зеленню й залитий сонцем косогір; з обох боків у глибину ущелини пробивалися вузькі смуги світла.
XII. Оповісники Закону
Щось холодне торкнулося моєї руки. Я злякано здригнувся й побачив перед собою темно-рожеве створіння, що дуже скидалося на дитину з облупленою шкірою. Своїми м’якими, але відразливими рисами воно нагадувало лінивця; таке ж низьке надбрів’я, такі ж повільні рухи. Коли мої очі призвичаїлися до темряви, я виразніше розгледів усе довкола. Маленьке рожеве створіння пильно дивилося на мене. Провідник мій кудись ізник.
Ця вузька ущелина поміж стрімкими стінами лави була просто тріщиною у звивистому потоці вулканічних вивержень. Обабіч під самою скелею переплетіння морської тростини та пальмових віял утворювали низку неоковирних темних хижок-лігвищ. Це покручене провалля, кроків на три завширшки, було завалене купами гнилих плодів та інших покидьків, від яких ішов задушливий сморід.
Маленьке рожеве створіння все кліпало на мене очима, коли це з якогось лігва з’явилася знову моя мавпо-людина і покликала мене. Саме в цю хвилину з найдальшого закапелка дивовижної цієї вулиці, похитуючись, виповзла якась почвара і, випроставшись у недоладну постать на тлі яскравої зелені поза ущелиною, витріщила на мене свої очиська. Завагавшись, я вже надумав тікати геть тим самим шляхом, яким і сюди дістався, але потім таки вирішив іти до кінця у своїх пригодах. Затиснувши в руці ціпок, я зігнувся й увійшов за своїм провідником до якогось смердючого куреня. Це була напівкругла халупа — щось наче півдупла. Під скелястою стіною, що була її затиллям, лежала купа кокосових горіхів та інших плодів. Кілька грубих дерев’яних і кам’яних посудин стояло на землі, а одна — на абияк збитій лавці. Вогню не було. В темному кутку сиділо щось кремезне; коли я ввійшов, воно буркнуло: “Гей!” Я просунувся в глибину халупи й присів там навпочіпки. А моя мавпо-людина, стоячи при ледь освітленому вході, простягнула мені розбитий кокосовий горіх. Я взяв його і, незважаючи на своє тремтіння та нестерпну задуху лігвища, почав якомога спокійніше їсти. Те саме рожеве створіння стовбичило біля входу, а з-за його плеча мене зосереджено розглядали чиїсь блискучі очі на темному обличчі.
— Гей! — почулося знову од таємничого темного вайла.
— Це людина! Це людина! — заторохкотів мій провідник. — Людина, жива людина, як і я.
— Помовч! — озвався бас із темряви.
У напруженій мовчанці я жував горіх і пильно вдивлявся в темряву, але нічого не міг там ясно розгледіти.
— Це людина, — повторив той самий густий бас. — Вона прийшла жити разом із нами? — Голос цей був із чудним присвистом, одначе англійська вимова — навдивовижу правильна.
Мавпо-людина глянула на мене якось очікувально. Я зрозумів, що від мене сподіваються на відповідь.
— Вона прийшла жити разом із вами, — сказав я.
— Це людина. Вона мусить вивчити Закон.
Я вже почав розрізняти в темряві невиразні обриси зігнутої постаті. Але при вході з’явилися нові дві голови, і від того стало ще темніше. Рука моя міцніше затисла ціпок. Істота в глибині халупи мовила голосно:
— Проказуй слова.
Я не второпав, чого вона хоче.
— Не ходити на Чотирьох — це Закон. Мене приголомшило.
— Проказуй слова, — повторила мавпо-людина; ті, що стояли при вході, загрозливо загомоніли. Я здогадався, що мушу повторити цю ідіотську присягу. І тут почався безглуздий обряд. Голос у темряві завів якусь наче дурнувату літанію, а ми з рештою присутніх підтягували. При цьому всі вони погойдувались з боку на бік і ляскали себе руками по стегнах, а я повторював їхні рухи. Мені здавалося, що я помер і це все діється на тім світі. Ця темна халупа, ці карикатурні невиразні постаті, на які вряди-годи падали проблиски світла! Усі вони ритмічно погойдувались та заводили:
— Не ходити на Чотирьох — такий Закон. Хіба ми не Люди?
— Не хлебтати Води — такий Закон. Хіба ми не Люди?
— Не їсти ні М’яса, ні Риби — такий Закон. Хіба ми не Люди?
— Не обдирати пазурами на Деревах Кору — такий Закон. Хіба ми не Люди?
— Не полювати на інших Людей — такий Закон. Хіба ми не Люди?
І так далі, починаючи від заборони безглуздих вчинків і аж до заборони того, що видалось мені тоді божевільним, неможливим і вкрай непристойним. Якесь ритмічне шаленство опанувало всіма: ми заводили, все швидше й швидше погойдуючись і проказуючи цей дивовижний Закон. Я теж ніби піддався загальному психозові, але в глибині душі в мені боролися сміх та огида. Довгий список заборон нарешті закінчився, і тоді наше виття набуло іншого характеру.
— У Нього є Дім Страждання.
— У Нього є Руки, що творять.
— У Нього є Руки, що ранять.
— У Нього є Руки, що зціляють.
І далі страшенно довге, здебільшого незрозуміле мені, белькотіння про Нього, хто б він там не був. Я ладен був вважати все це сном, якби коли-небудь раніе мені доводилося чути вві сні цей спів.
— У Нього є блискавиці, - витягували ми.
— У Нього є глибоке солоне море…
У моїй голові зродилися жахливі здогади, що Моро, перетворивши цих нещасних людей на тварин, втокмачив їм у вбогі мізки віру, ніби він божок. Однак я занадто загрозливо відчував довкола себе білі зуби та гострі кігті, щоб зважитися мовчати в цьому хорі.
— Йому належать зорі на небі.
Нарешті спів скінчився. Лице мавпо-людини лисніло від поту, і мої очі, уже призвичаєні до темряви, виразно розгледіли постать у кутку, що промовляла басом. На зріст вон була, як людина, а тіло її здавалося вкрите шерстю, як у шотландських тер’єрів. Що це була за істота? І хто вони всі? Уявіть себе посеред найстрахітливіших калік і потвор, яких тільки спроможна витворити людська уява, і ви трохи зрозумієте, що я відчував в оточенні цих незвичних карикатур на людей.
— У нього п’ять пальців, п’ять пальців, п’ять пальців, як у мене, — сказала мавпо-людина.
Я витягнув руки. Сіре створіння в кутку нахилилося вперед:
— Не бігати на Чотирьох — це Закон. Хіба ми не Люди? Воно простягло свою на диво спотворену лапу і вхопило
мене за пальці. Лапа його була подібна до оленячої ратиці, тільки мала пазури. Я трохи не скрикнув від болю та несподіванки. Розглядаючи мої нігті, воно витяглося наперед, і на лице його впало надвірне світло. Раптом, затремтівши від огиди, я побачив, що це було не людське лице й не твариняча морда, а якась куделя сірої щетини з трьома ледь помітними дугастими прорізами для очей і рота.
— У нього маленькі пазури, — сказала волохата потвора у свою щетинисту бороду, — це добре.
Вона відпустила мою руку, і я інстинктивно вхопився за палицю.
— Харчуватися корінням і травами — це Його наказ, — промовила мавпо-людина.
— Я — Оповісник Закону, — сказала сіра постать. — Сюди приходять всі новаки вивчати Закон. Я сиджу в темряві й оповіщаю Закон.
— Справді так, — ствердила одна з тварин, що стояла при вході.
— Страшна кара впаде на тих, хто порушить Закон. Нема їм порятунку.
— Нема порятунку, — гуртом промовили тварино-люди, крадькома зиркаючи одне на одного.
— Нема, нема, — підхопила мавпо-людина. — Нема порятунку. Послухай-но! Колись я вчинив одну провину, маленьку провину. І я бубонів, бубонів, зовсім перестав говорити. Ніхто не міг мене зрозуміти. Мене покарали. Випалили тавро на руці. Він великий. Він добрий.
— Нема порятунку, — сказало сіре створіння в кутку.