— На милість Божу… — почав я.
— Геть з дороги! — заревів він, раптом вихопивши револьвер.
— Ну, гаразд, — сказав я і відступив убік. Коли він узявся за клямку, я мало не кинувся на нього, але вчасно стримався, згадавши покалічену руку. — Ви самі вже стали худобиною. Ідіть же до них!
Монтгомері відчинив двері й, наполовину обернувшись до мене, зупинився, освітлений з одного боку жовтавим світлом лампи, а з другого — блідим місячним сяйвом. Під густими бровами западини його очей були наче чорні плями.
— Ви пихатий, самовдоволений дурень, Прендіку, справжнісінький осел. Ви всього боїтесь і багато про себе думаєте. Нашим суперечкам — кінець. Я вирішив вранці перетяти собі горло. Але цеї ночі я влаштую собі диявольськи втішне свято.
Він повернуся й пішов геть.
— Млінг! — гукнув він. — Млінг, старий друзяко!
В сріблистому сяйві місяця морським узбережжям ішло троє якихось невиразних створінь; одне з них було в білому, а двоє, що позаду, маячіли темними плямами. Вони зупинилися й стали пильно дивитися. Тоді я побачив згорблену Млінгову спину — він саме виходив з-за будинку.
— Пийте! — вигукував Монтгомері. — Пийте, ви, звірі! Пийте і ставайте людьми. Я, чорти б його брали, наймудріший! Моро забував про це. Ось воно, останнє випробування. Пийте, кажу вам.
Вимахуючи пляшкою, він майже побіг на захід разом із Млінгом, який опинився між ним і трьома ледь помітними створіннями, що подалися слідом.
Я підійшов до дверей. Постаті вже розтавали в місячній імлі. Нарешті Монтгомері зупинився. Я побачив, як він частував Млінга коньяком і як потім п’ять тіней з’юрмилися в одну купу.
— Співайте, — почув я вигуки Монтгомері, - співайте всі разом: “Хай диявол вхопить Прендіка!” Отак, гаразд! Нумо знову: “Хай диявол вхопить Прендіка!”
Тоді темна групка розпалася знову на п’ять окремих постатей, і вони повільно пішли далі берегом, над яким світив місяць. Кожне вило по-своєму, вигукуючи на мою адресу всілякі образи і знаходячи в цьому вихід своєму п’яному шаленству.
Невдовзі я почув, як Монтгомері загукав: “Повертайте праворуч!” З криком і завиванням вони зовсім розтанули в темряві надбережних дерев. Мало-помалу всюди запанувала тиша.
Ніч стояла мирна й чарівна. Було вже далеко за північ; місяць котився на захід. Він був уповні й розливав яскраве світло, плинучи в глибокій синяві безхмарного неба. Біля моїх ніг слалася чорна тінь від стіни з ярд завширшки. Зі сходу море було тьмяно-сіре, таємниче, а між ним і чорною тінню виблискував і мерехтів сірий узбережний пісок (що складався з кристалів та скла вулканічного походження). Позаду мене горіла червонавим світлом гасова лампа.
Я зачинив двері, замкнув їх і пішов до загорожі, де лежав Моро і його останні жертви, — хорти, лама й кілька інших нещасних тварин. Масивне обличчя Моро і після страшної смерті було спокійне, суворі розплющені очі димились на блідавість мертвого місяця. Я присів на край стічної труби, не зводячи погляду з цієї жахної мішанини місячного сяйва й зловісних тіней, і замислився, що мені робити далі.
Вранці я зберу в човен трохи якихось харчів, спалю ці трупи та й знову попливу у відкрите море. Я бачив, що для Монтгомері нема вже порятунку; він і справді споріднився з цим тваринним людом і не здатний до співжиття в людському товаристві. Не знаю, скільки сидів я отак, поглинутий своїми планами, — минула, певне, година. Тоді десь поблизу з’явився Монтгомері й обірвав мої думки. До берега наближався якийсь страшенний галас — шалені збуджені вигуки, завивання, лемент. Уся ця лавина, видно, зупинилася аж біля води. Ревіння подужчало, а потім затихло. Було чути важкий стукіт, тріск дерева, але тоді я ще не надавав цьому ніякого значення. Пізніше залунав безладний спів.
Я знову почав думати, яким би чином утекти з цього острова. Підвівшись, я взяв лампу і пішов до комори вибрати кілька барилець, що там якось бачив. У коморі мене зацікавили бляшанки з сухарями, і одну з них я відкрив. Раптом привиділась мені ззаду якась червона постать. Я хутко оглянувся.
Двір позад мене був помережаний смугами місяця і чорними тінями. На купі дров і хмизу лежав Моро поряд зі своїми останніми жертвами. Здавалося, що вони схопилися в останньому мстивому поєдинку. Його рани були чорні, як сама ніч, а на піску темніли плями крові. Тоді я побачив, не розуміючи, від чого це, — якісь миготливі червоні відблиски, що танцювали на протилежній стіні. Я подумав, що це відбивається світло моєї лампи, і знову заходився оглядати їстівні припаси в коморі. Я копався там, відкладаючи то те, то це, щоб уранці віднести до човна. Порався я мляво, наскільки це можливо людині з однією рукою, а час линув швидко. Невдовзі почало світати.
Співи на березі стихли, тільки було чути якийсь галас, потім вони почалися знову, і несподівано зчинилася метушня. Я почув крик: “Ще, давай ще!” А тоді інші вигуки, так наче там сварилися, і раптом пролунав чийсь пронизливий зойк. Тепер звуки були вже зовсім інші, й це не могло не привернути моєї уваги. Я вийшов у двір і став прислухатись. Аж ось, неначе блиск меча, розітнув цю метушню револьверний постріл.
Я швидко перебіг через свою кімнату до маленьких дверей. У цю мить у коморі полетіло на підлогу кілька ящиків і, мабуть, розбилися; задзенькотіло скло. Я відчинив двері й виглянув назовні.
Далеко на березі, біля повітки для човнів, палало багаття, і цілі снопи іскор здіймалися у небо, що тільки-тільки починало світлішати. Навколо вогнища темним клубком юрмились якісь постаті. Я почув, як гукав мене Монтгомері, і мерщій кинувся з револьвером у руці до багаття. Біля землі щось рожево спалахнуло, — то вистрілив Монтгомері. Він лежав долі. Я закричав щосили й вистрілив угору.
Потім хтось вигукнув: “Володарю!” Чорний клубок розпався на окремі постаті, вогонь ще раз спалахнув і погас. Коли я наблизився, юрба тварино-людей панічно кинулася берегом урозтіч.
Я був дуже збентежений і, коли вони розбігалися, стріляв їм у спини, аж доки вся їхня зграя не зникла в кущах. Потім повернув до чорних постатей на піску.
Монтгомері лежав горілиць, а на нього навалилася ота сіра волохата потвора. Вона була мертва, але й досі стискала гачкуватими пазурами горло Монтгомері. Поряд зовсім нерухомо лежав Млінг. У нього була наскрізь прокушена шия, а в руці стирчала шийка пляшки від коньяку. Ще двоє тварино-людей лежало біля вогню; один був непорушний, другий же, важко дихаючи, коли-не-коли повільно підводив голову, а тоді знову її опускав.
Я вхопив сіру потвору й стягнув з тіла Монтгомері; пазури її тим часом чіплялися за мою одіж.
Обличчя Монтгомері почорніло, і сам він ледве дихав. Я покропив йому лице морською водою, а під голову підклав свою куртку. Млінг був мертвий. Одне поранене створіння, — людино-вовк із сірим бородатим лицем, — лежало передньою частиною тулуба на ще не догорілій колоді. Бідолашна тварина була так скалічена, що я з жалощів тут-таки пристрелив її. Другим створінням була бико-людина, закутана в біле. Вона також була мертва. Більше нікого з тваринного люду не було на березі.
Я знову підійшов до Монтгомері і, кленучи свою необізнаність із медициною, став біля нього на коліна.
Недалеко від мене згасало багаття, — ще виднілися обвуглені кінці перегорілих посередині колод упереміш із попелом від хмизу. Мене здивувало — де б ото Монтгомері міг знайти таких дров? Я помітив, що вже світає. Небо пояснішало, місяць на заході став блідіший і прозоріший у чистій блакиті ранку. На сході небо палало багрянцем.
Тоді я почув, як щось позад мене падає й тріщить. Оглянувшись, я скрикнув з жаху й схопився на ноги. Над загорожею валували великі безладні клуби чорного диму, і крізь їх зловісну темінь пробивалось криваво-червоне полум’я з покритого тростиною даху. Я бачив, як звивисті вогняні язики повзли схилом покрівлі. Сніп вогню вирвався з моєї кімнати. Я тут же збагнув, що сталося. Мені пригадався дзенькіт скла: кидаючись на допомогу Монтгомері, я, певне, повалив купу ящиків і розбив лампу.