Тоді я заходився думати, з яких причин Монтгомері впав у відчай. “Вони зміняться, — казав він, — вони неминуче зміняться”. А Моро, що казав Моро? “Вперта звіряча суть зростає в них щоднини”. Потім мої думки повернулися до гієно-свині. Якщо я не вб’ю цієї тварюки, я певен, вона вб’є мене. Оповісник Закону вже мертвий, тому й небезпека збільшилася! Тепер вони пересвідчилися, що й ми, ті, що з батогами, також підвладні смерті…
Та, може, вони й зараз уже чигають на мене ген там з-за густої папороті та пальм? Може, тільки й чекають, щоб я підійшов ближче? Може, вони вже щось там замислюють проти мене? Що набалакала їм гієно-свиня?.. Уява затягувала мене в трясовину безпідставного страху…
Думки мої обірвав крик морських птахів, що зліталися до якогось чорного предмета, викинутого хвилями на берег напроти загорожі. Я знав, що то таке, але мені бракувало духу підійти туди й відігнати птахів. І я пішов берегом у протилежному напрямі, вирішивши обійти східний бік острова і в такий спосіб дістатися до яру з хижками, проминувши хащі, в яких могли бути засідки.
Коли я пройшов десь уже з півмилі, з надбережних кущів з’явився один з тих трьох тварино-людей, що відносили в море трупи, і рушив до мене. Нерви мої були такі збуджені власною уявою, що я миттю вихопив револьвер. Навіть миролюбні жести цього створіння не могли мене заспокоїти.
Воно боязко наближалося.
— Геть! — гукнув я.
Щось у його улесливій покорі нагадувало собаку. Створіння трошки відступило, — точнісінько, як собака, якого проганяють додому, і зупинилося, благально дивлячись на мене своїми песячими брунатними очима.
- Іди геть! — сказав я. — Не підходь до мене.
— Не можна мені підійти до тебе? — запитало воно.
— Ні! Геть! — затявся я і ляснув батогом. Потім, узявши батіг у зуби, нагнувся за каменюкою і цією погрозою таки відігнав його.
Отак, у самітності, я обійшов яр, де були хижки тваринного люду, і сховався у бур’янах та тростині, що відмежовували яр від моря. Звідси став я приглядатися до тварино-людей, силкуючись зрозуміти з їхньої поведінки, як вплинули на них смерть Моро й Монтгомері та знищення Дому Страждання. Тепер я усвідомлюю все безглуздя своєї нерішучості. Коли б я повівся так само мужньо, як і на світанку, й не дав своєму духові ослабнути у самотніх роздумах, я міг би захопити вільний скіпетр Моро і правити звіриним людом. Та я втратив слушну нагоду, і вони почали вважати мене подібним до себе.
Десь там перед полуднем побачив я декількох тварино-людей; посідавши навпочіпки, вони грілися на гарячому піску. Владний голос голоду й спраги переміг мій страх.
Я вийшов із-за кущів і з револьвером у руці попростував до тих постатей. Одна з них, — жінка-вовчиця, — повернула голову і вп’ялась у мене поглядом, а за нею й інші. Ніхто й не думав підводитись чи привітати мене. Я ж був занадто стомлений і знесилений, щоб домагатися цього від них, і знову пропустив сприятливий момент.
— Я хочу їсти, — підходячи ближче, сказав я таким тоном, ніби виправдувався.
— Харчі в хижках, — сонно буркнув кнуро-бик і відвів од мене погляд.
Я пройшов повз них і спустився в темряву й сморід майже безлюдного яру. В якійсь порожній хижці я поласував кількома плодами, а тоді завалив брудним, напівгнилим гілляччям та хмизом вхід і ліг обличчям до нього, тримаючи в руці револьвер. Знемога останніх тридцяти годин взяла своє, і я поринув у чутливий сон, сподіваючись, що якби сюди йшли, то накидана купа гілляччя наробить такого шуму, який не дасть заскочити мене зненацька.
XXI. Тваринний люд повертається до попереднього стану
Таким чином я став одним із тварино-людей на острові доктора Моро. Коли я прокинувся, довкола було темно. Моя забинтована рука боліла. Я сів, спочатку не розуміючи, де це я. Знадвору чулися грубі голоси. Тоді я помітив, що мою барикаду розібрано і вхід до хижки вільний. Але револьвер і досі в мене у руці.
Я почув чиєсь дихання й помітив, що хтось, зіщулившись, лежить поряд зі мною. Я затамував дух, силкуючись розгледіти, що воно таке. Воно повільно, дуже повільно, ворухнулося. Потім щось м’яке, тепле й вогке пройшлося по моїй руці.
Всі мої м’язи напружилися. Я відсмикнув руку. Мало не скрикнувши від жаху, я, однак, встиг вчасно збагнути, в чому річ, і не спустив курка.
— Хто це? — запитав я хрипким шепотом, усе ше цілячись з револьвера.
— Я, володарю.
— Хто ти?
— Вони кажуть, що вже нема володаря. Та я знаю, я знаю. Я відносив у море тіла тих, кого ти вбив. Я твій раб, володарю.
— Ти той, кого я зустрічав на березі? — запитав я.
— Той самий, володарю.
Це створіння, очевидно, було досить вірне — інакше б воно любісінько могло напасти на мене, коли я спав.
— Гаразд, — сказав я, простягуючи йому руку, щоб воно знову її лизнуло-поцілувало. Я починав розуміти, що означала його присутність, і це надало мені сміливості.
— А де решта?
— Вони дурнуваті. У них нема розуму, — відповіла собако-людина. — Вони зараз там розмовляють. Вони кажуть: “Володар помер; Другий, котрий з батогом, помер. Той Третій, що ходив у море, такий самий, як і ми. Тепер над нами нема володаря, нема батога, нема Дому Страждання. Цьому настав край. Ми любимо Закон і будемо жити за ним, але для нас назавжди щезли страждання, володар та батіг”. Так кажуть вони. Та я знаю, володарю, знаю.
Я намацав у темряві голову собако-людини і погладив її.
— Гаразд, — сказав я вдруге.
— Скоро ти їх усіх повбиваєш.
— Так, — відповів я, — скоро я їх повбиваю, через кілька днів, після деяких подій. Усіх повбиваю і лише декого помилую.
— Володар убиває того, кого володар захоче вбити, — сказала собако-людина з відтінком задоволення в голосі.
— Нехай вони ще більше грішать, — сказав я, — нехай біснуються, доки настане їхня година. І хай вони не знають, що я володар.
— Воля володаря найсолодша, — сказала собако-людина з надзвичайною кмітливістю, властивою собачій природі.
— Один уже нагрішив досить, — промовив я, — і я його скараю, коли зустрінуся з ним. Я тобі гукну: “Це він”. Гляди мені, щоб ти кинувся на нього. А зараз я піду до чоловіків і жінок, які вже зібралися.
На мить постать собако-людини закрила вихід; і в хижці стало й зовсім темно. Я вийшов слідом і зупинився приблизно там, де помітив Моро та його хорта, які гналися за мною. Тільки тепер була ніч, навколо чорнів яр, загиджений нечистотами, а ззаду, на тому місці, де тоді зеленів освітлений сонцем схил, — тепер червоним полум’ям палало вогнище, а біля нього туди й сюди сонно ворушилися карикатурні, згорблені постаті. Верхів’я дерев віддалік повиті були темною пеленою густого віття. За яром сходив місяць, і випари, що завжди валували з вулканічних розколин, темною смугою затінювали його обриси.
- Іди поруч, — сказав я собако-людині, щоб підбадьоритися, і ми разом стали спускатися вузькою стежкою, майже не звертаючи уваги на невиразні постаті, що виглядали із своїх хижок.
Ніхто з тих, що сиділи біля вогню, не привітав мене. Більшість із них зухвало підкреслювала свою байдужість. Тут зібралося загалом, певно, двадцятеро тварино-людей, що сиділи навпочіпки і дивилися на вогонь або ж розмовляли між собою.
— Він помер, він помер, володар помер, — було чути праворуч від мене голос мавпо-людини, — Дім Страждання — нема Дому Страждання.
— Він не помер, — голосно сказав я. — Він і тепер стежить за нами.
Це приголомшило їх. Двадцять пар очей метнулися на мене.
— Дім Страждання зник, — провадив я далі. — Та він повернеться знову. Ви не можете бачити володаря, та він чує з неба кожне ваше слово.
— Правда, правда, — підтвердила собако-людина. Упевнений тон мого голосу спантеличив їх. Тварина може
бути хижа й хитра, але до брехні здатна лише людина.
— Людина з перев’язаною рукою говорить химерні речі, - заявила одна з тварино-людей.