— Один час ми навіть гадали, що йому доведеться робити операцію; так було йому погано, сер.
Пожилець уривчасто засміявся і зараз же немов проковтнув свій сміх.
— Невже? — сказав він.
— Свята правда, сер. І в цьому не було нічого смішного для тих, хто доглядав його, як я, сер, бо моя сестра мала досить клопоту зі своїми малими. То забинтовуєш, то розбинтовуєш… Отож насмілюся сказати, сер…
— Чи не дасте ви мені сірників? — несподівано перебив її Незнайомець. — Моя люлька погасла.
Місіс Гол ураз зупинилася. Отак перервати її мову — це, звичайно, було нечемно з його боку. Вона здивовано глянула на Незнайомця, але згадала два соверени й пішла по сірники.
— Дякую! — уривчасто кинув він, коли місіс Гол принесла сірники, обернувся до неї спиною і знову став дивитись у вікно. Очевидно, його нервували розмови про операції та бинтування. Вона так і не насмілилась сказати про те, що думала, до того ж її розсердила зневажлива поведінка пожильця, і тому Міллі цього дня перепало.
Незнайомець до четвертої години знаходився у своїй кімнаті і не подумав навіть перепросити за свою нечемність. Здебільшого там було зовсім тихо. Він, певно, сидів перед каміном, палив люльку, а то й дрімав у надвечірніх сутінках.
Однак, прислухавшись, раз чи два можна було б почути, як він перегрібав вугілля і хвилин п’ять походжав по кімнаті. Здавалося, він розмовляв сам із собою. Потім він сів знову, і крісло під ним заскрипіло.
II. Перші враження містера Тедді Генфрі
О четвертій годині, коли досить споночіло і місіс Гол уже наважилася піти до свого пожильця спитати, чи не хоче він чаю, до буфету ввійшов Тедді Генфрі, годинникар.
— Ну й погода, місіс Гол, — сказав він. — Якраз для поганих чобіт!
Сніг надворі сипав усе густіше.
Місіс Гол підтакнула, а тоді побачила, що при майстрові його валізка з інструментами.
— Коли ви вже тут, містере Тедді, - сказала вона, — то я хотіла б, щоб ви глянули на годинник у вітальні. Він іде й правильно вибиває години, тільки годинна стрілка завжди стоїть на шостій.
Місіс Гол провела майстра до вітальні, постукала у двері й увійшла.
Відчиняючи двері, вона побачила, що пожилець її сидить у кріслі перед каміном і немовби дрімає, схиливши набік перев’язану голову. Кімнату освітлювали тільки червоні жаринки в каміні. Місіс Гол усе видалося рудуватим, тьмяним і неясним, певно, тому, що вона якраз засвітила лампу в буфеті й очі її були ще засліплені тим світлом. На мить їй здалося, ніби в чоловіка, на якого вона дивилася, величезний, неймовірних розмірів рот на всю нижню частину обличчя. Це видиво — голова, вся в білому, потворні окуляри на очах і велетенська паща під ними — тривала одну лише мить. Незнайомець кинувся, випростався в кріслі й підніс руку. Місіс Гол широко розчинила двері, в кімнаті посвітлішало, і тепер вона побачила ясніше, що лице його прикрите хусткою точнісінько так, як і раніше було прикрите серветкою. Місіс Гол вирішила, що то їй привиділося у сутінках.
— Чи дозволите, сер?.. Цей чоловік прийшов подивитись на годинник, — сказала вона, отямившись після хвилинного збентеження.
— Подивитись на годинник? — перепитав він напівсонним голосом, прикриваючи рот рукою. — Звичайно, — додав він, приходячи майже зовсім до тями.
Місіс Гол вийшла по лампу, а Незнайомець устав і потягся. Принесено було світло, і містер Тедді Генфрі, увійшовши, спинився перед забинтованим Незнайомцем. Він був, як сам потім казав, “ошелешений”.
— Добрий вечір, — привітався Незнайомець, дивлячись на нього “омарячими очима”, як розповідав потім вражений цими темними окулярами містер Генфрі.
— Сподіваюсь, я не перешкоджаю вам, — зауважив містер Генфрі.
— О ні, анітрохи, — відповів Незнайомець. — Хоч я думаю, — він обернувся до місіс Гол, — що ця кімната цілковито в моєму розпорядженні.
— Я гадала, сер, — почала була місіс Гол, — що ви хотіли б, щоб годинник…
— Звичайно, — перебив її Незнайомець, — але загалом я хотів би, щоб мені дали спокій і не турбували.
Він повернувся спиною до каміна й заклав руки за спину.
— А коли годинник полагодять, я попросив би принести чаю, — додав він. — Тільки не раніше, як полагодять годинник.
Місіс Гол збиралась уже залишити кімнату, — цього разу і не намагаючись зав’язати розмову, бо їй не хотілося, щоб її образили в присутності містера Генфрі, - коли пожилець спитав її, чи вжила вона заходів щодо його багажу на станції. Місіс Гол відповіла, що говорила про це з поштарем, і той обіцяв привезти багаж завтра вранці.
— А раніше — ви певні, що не можна? — спитав Незнайомець.
Місіс Гол була впевнена і з підкресленою холодністю ствердила це.
— Мушу попередити вас, що я — дослідник-експериментатор, — пояснив Незнайомець, — і не сказав про це досі тільки тому, що занадто змерз і був стомлений.
— Справді, сер? — вражено відповіла місіс Гол.
- І в моєму багажі — різні апарати та прилади.
— То все, безперечно, дуже корисні речі, сер, — докинула місіс Гол.
- І я, природно, бажаю вести далі мої досліди.
— Звичайно, сер.
— Приїхав я до Айпінга, — досить невимушено провадив він, — тому що… шукаю самотності. Я не хочу, щоб мені заважали працювати. А тут ще цей нещасний випадок…
“Я так і знала”, - подумала місіс Гол.
— …вимагає певної відлюдності. Очі в мене такі слабкі й так болять, що іноді мені годинами доводиться сидіти в темряві… і зачинятися. Подеколи. Не зараз, звісно. І коли ось у такі хвилини мене турбують, наприклад, сторонні люди, які заходять до моєї кімнати, — це завдає мені болісних страждань. Я хочу, щоб ви добре усвідомили мої слова.
— Певна річ, сер, — відповіла місіс Гол. — І… дозвольте запитати…
— Це, здається, й усе, — перебив Незнайомець зі спокійною рішучістю, яка клала край подальшим балачкам. Свої запитання й вияви прихильності місіс Гол мала залишити до слушнішої нагоди.
Коли місіс Гол вийшла, він (так казав пізніше містер Генфрі) став перед каміном і стежив, як лагодять годинник. Працюючи, містер Генфрі поставив лампу біля себе, і ясне світло падало на його руки та на сам годинник, в кімнаті ж було напівтемно. Коли він підводив голову, перед очима в нього плавали кольорові плями. Цікавий від природи, містер Генфрі розібрав (у чому не було жодної потреби) увесь механізм, щоб довше побути в кімнаті, а може, й розпочати розмову з Незнайомцем. Але Незнайомець був мовчазний і нерухомий. Такий нерухомий, що це аж нервувало Генфрі. Йому здавалося, ніби в кімнаті він сам. Коли він поглянув на Незнайомця, то побачив у зеленуватому плямистому тумані, що поплив перед очима, тільки забинтовану голову та величезні темні окуляри, які прикро дивилися на нього. Генфрі це здалося таким незвичайним, що добру хвилину він і собі не спускав з нього очей. Потім Генфрі відвів погляд. Дуже незручне становище! Треба б сказати що-небудь. Може, зауважити, що для такої пори року погода стоїть занадто холодна?
— Погода… — почав був він.
— Чого ви не кінчаєте й не йдете? — озвалась закам’яніла постать, мабуть, ледь стримуючи гнів. — Вам треба було тільки закріпити на стрижні годинну стрілку. Ви просто байдики б’єте.
— Звичайно, сер… ще хвилинку. Я зараз…
І містер Генфрі, хутко закінчивши роботу, пішов. Вийшов він, проте, надзвичайно сердитий.
— А, чорт! — бурмотів містер Генфрі, пробираючись містечком через замети. — Треба ж бо чоловікові іноді лагодити годинники… Подумаєш! — провадив він далі. — На тебе, значить, і дивитись не можна? — І знову: — Здається, що ні. Якби тебе шукала поліція, то й тоді ти не зміг би бути більш закутаний та забинтований.
На розі вулиці він побачив Гола, який нещодавно одружився з господинею заїзду, де зупинився Незнайомець, і вряди-годи, коли випадала нагода, перевозив пасажирів з Айпінга до Сіддербріджа. Тепер він саме повертався додому. Судячи з того, як він поганяв коня, Гол, очевидно, вже хильнув трохи в Сіддербріджі.
— Як справи, Тедді? — гукнув він мимохідь.