Тільки через десять днів, коли бердоцькі події вже задавнилися, матрос співставив ці факти і зрозумів, як близько був він до тої дивної невидимої людини.
XV. Втікач
Надвечір доктор Кемп сидів у своєму кабінеті, в мезоніні будинку на пагорбі, що височить над Бердоком. Це була затишна кімнатка з трьома вікнами — на північ, захід і південь. У ній було багато полиць, заставлених книжками та науковими журналами, і широкий письмовий стіл. Біля північного вікна стояв мікроскоп, лежали різні скельця, дрібні інструменти, кілька пробірок зі зразками бактерій і пляшки з реактивами. В кабінеті горіла вже лампа, хоч призахідне сонце ще ясно освітлювало небо. Штори на вікнах не були спущені, бо хто б наважився зазирати у вікна? Доктор Кемп був високий, стрункий юнак з лляного кольору волоссям і з світлими, майже зовсім білими, вусами. Робота, над якою він тепер працював, мала, на його думку, велике значення, і доктор Кемп сподівався, що завдяки їй його приймуть у члени Королівського наукового товариства.
Підвівши очі від роботи, він побачив, як за пагорбом палало небо. З хвилину, мабуть, сидів він, милуючись золотавим крайобрієм, а потім увагу його привернула невеличка чорна постать, що бігла схилом у напрямі до його будинку. То був маленький чоловічок у циліндрі, й біг він так швидко, що ноги його тільки миготіли.
“Ще один з тих ослів, — подумав доктор Кемп. — Зовсім як той, що налетів на мене з-за рогу сьогодні вранці, репетуючи: “Невидимець!” Не можу зрозуміти, що це на них найшло? Ніби ми живемо в тринадцятому сторіччі!”
Доктор Кемп підвівся, наблизився до вікна й став дивитися на пагорб, уже трохи повитий сутінню, і на маленьку чорну постать, яка мчала вниз.
“Видно, поспішає, - подумав доктор Кемп, — але щось пуття з цього мало. Він біжить такою важкою ходою, наче в кишенях його повно свинцю. Захекався, голубе…”
Через хвилину одна з вілл на тому боці пагорба сховала з очей постать. Але за мить її було видно знову, потім вона знову зникла; і так тричі, за кожним з трьох відрубних будинків, доки постать зовсім не зникла за суцільною лінією забудов.
— Осли! — сказав доктор Кепм, повернувся на підборах і підійшов до письмового стола.
Але ті, що були тоді на шляху і бачили на відкритій місцевості втікача зблизька та помітили вираз дикого жаху на його спітнілому обличчі, ті не поділяли докторової зневаги. Чоловічок біг щодуху і дзвенів так, наче то був набитий грішми гаман, який кидають то туди, то сюди. Він не озирався ні праворуч, ні ліворуч, а широко розплющеними очима дивився просто перед собою, туди, де під пагорбом уже починали запалювати ліхтарі й на вулицях юрмився люд. Його спотворена нижня щелепа звисла, губи були запінені, дихав він хрипко і гучно. Всі по дорозі зупинялись, поглядали на шлях і стурбовано розпитували одне одного, що б могло спричинити такий поспіх.
Тоді раптом на вершині пагорба собака, що саме грався на шляху, заскавулів і шмигнув під ворота, і доки перехожі здивовано роздивлялися, повз них промайнуло щось, шльопаючи ногами і важко дихаючи.
Знявся вереск, люди почали тікати з дороги, галасливо збігаючи пагорбом униз. Крики лунали уже й на вулиці, коли Марвел був ще далеко. Люди, налякані чутками про Невидимця, з грюкотом зачиняли за собою двері, беручи їх на засуви. Марвел чув усе це й напружував останні сили. Страх випередив його, помчав наперед і вмить охопив ціле місто.
— Невидимець! Невидимець!
XVI. У заїзді “Веселі крикетисти”
Заїзд “Веселі крикетисти” стоїть біля самого підніжжя пагорба, де починається трамвайна колія конки. Власник його, спершися товстими червоними руками на прилавок, розмовляв із сухорлявим візником про коней, а якийсь чорнобородий чоловік у сірому вбранні їв сухарі з сиром, пив пиво і говорив про щось з вільним од служби полісменом. Він мав справжню американську вимову.
— Чого це вони галасують? — запитав сухорлявий візник, намагаючись поверх брудної жовтої фіранки на віконці що-небудь розгледіти на пагорбі. Хтось біг по вулиці.
— Може, горить десь? — висловив здогад власник заїзду. Кроки наближалися. Раптом двері відчинились, і вбіг
Марвел, весь у сльозах, розпатланий, без циліндра, з подертим коміром куртки. Судорожно повернувшись, він силкувався зачинити двері, але ремінь, яким вони були прив’язані до стіни, дозволяв зробити це тільки наполовину.
- Іде! — закричав він писклявим від жаху голосом. — Іде! Невидимець! Женеться за мною! Бога ради! Рятуйте мене! Рятуйте мене! Рятуйте!
— Зачиніть двері, - сказав полісмен. — Хто йде? Що то за гамір? — Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері грюкнули. Американець зачинив другі двері.
— Пустіть мене далі всередину! — плаксиво попросив Марвел, весь тремтячи, але не випускаючи з рук книг. — Пустіть мене далі! Замкніть мене десь! Кажу вам, він женеться за мною. Я втік від нього. Він обіцяв убити мене і вб’є!
— Тут вам буде безпечно, — заспокоїв його чорнобородий. — Двері зачинені. В чому справа?
— Пустіть мене далі! — просив Марвел і голосно верескнув, коли зачинені двері аж трусонуло від удару, а потім у них квапливо застукали, гукаючи знадвору.
— Гей! — крикнув полісмен. — Хто там?
Містер Марвел, мов божевільний, почав тикатися в стіни і все репетував:
— Він мене вб’є! Він дістав ніж або щось таке! Бога ради!..
— Ну, гаразд, — сказав господар, — заходьте сюди, — і він підняв дошку над проходом за прилавок.
Містер Марвел кинувся в прохід. Гамір надворі не вщухав.
— Не відчиняйте дверей! — репетував він. — Не відчиняйте, будь ласка, дверей! Де мені сховатися?
— То це Невидимець? — спитав чорнобородий, заклавши руку за спину. — Нам, гадаю, час уже подивитися на нього.
Раптом віконце на вулицю розлетілося на друзки, а знадвору почулися крики та біганина. Ставши на стілець, полісмен визирав у вікно, силкуючись побачити, що робиться біля дверей. Потім він зліз і, піднявши брови, сказав:
— Це таки він.
Господар став перед дверима до вітальні, які тільки-но замкнулися за містером Марвелом, глянув на розбите вікно й підійшов до своїх клієнтів.
Раптом усе стихло.
— Шкода, що я не маю при собі кийка, — промовив полісмен, нерішуче ступаючи до дверей. — Тільки ми відчинимо, він зараз же ввійде. Його ніщо не спинить.
— Не дуже-то поспішайте з дверима, — занепокоєно сказав сухорлявий візник.
— Одсуньте засуви, — порадив чорнобородий, — а коли він увійде… — і він показав револьвер, який був у нього в руці.
— Так не можна, — запротестував полісмен. — Це ж убивство.
— Я знаю, в якій країні я тепер, — відповів чорнобородий. — Я стрілятиму йому в ноги. Відсуньте засуви!
— Тільки не стійте з цією штукою позаду мене, — сказав господар, дивлячись поверх фіранки.
— Добре, — сказав чорнобородий і, нахилившися з револьвером напоготові, сам почав одсувати засуви.
Господар, полісмен і візник повернули обличчя до дверей.
— Заходьте, — стиха мовив чорнобородий, од ступивши трохи і з револьвером за спиною дивлячись на відімкнуті двері. Але ніхто не входив, і двері не розчинялися. Коли через хвилин п’ять другий візник обережно заглянув у пивницю, всі тут ще стояли в чеканні, а з вітальні визирало стривожене обличчя і немов благало розповісти про новини.
— Всі двері в будинку зачинені? — спитав Марвел. — Він пішов кругом… десь нишпорить. Він хитрий, як чорт.
— Боже! — скрикнув огрядний власник заїзду. — А чорний хід! Треба подивитись. Я, знаєте… — він безпорадно озирнувся навколо.
Двері до вітальні грюкнули, їх зачинили на ключ зсередини.
— Двері надвір і ще одні двері, - мовив він далі. — Двері надвір!.. — і він вибіг з пивниці, а за хвилину повернувся з кухонним ножем у руках. — Двері надвір були відчинені, - сказав він, і його товста нижня губа відвисла.
— Він тепер мусить бути десь у будинку! — зауважив перший візник.
— В усякому разі, не на кухні, - сказав господар. — Там — дві жінки, і я обтикав у ній кожен закуток оцим різницьким ножем. Жінки не думають, щоб він міг зайти на кухню. Вони помітили б…