Склавши купою посеред підлоги непотрібний папір, солому і таке інше, я відкрутив газовий ріжок. У двері важко гупали. Я не міг знайти сірники. Я оскаженів і почав бити кулаками в стіну. Потім закрутив ріжок, виліз за вікно на ринву, тихенько спустив позад себе раму і причаївся. Я був у цілковитій безпеці і невидимий, але мене аж тіпало від гніву й нетерплячки. Я бачив, як вони розтрощили двері, зламали засуви і стали в проймі. То був хазяїн з двома своїми пасинками, дужими хлопцями років двадцяти трьох — чотирьох. Позад них стояла та стара відьма, власниця кішки.
Можете уявити їхній подив, коли вони побачили, що кімната порожня. Один із хлопців відразу підбіг до вікна, відчинив і зазирнув назовні. Його вирячені очі й заросле обличчя з одвислою нижньою губою були за фут від мого обличчя. Я насилу стримався, щоб не затопити кулаком у його дурнувату пику.
Він дивився просто крізь мене. Так само дивились і інші, що приєднались до нього. Старий зазирнув під ліжко, а потім вони кинулись до буфета. Вони сперечалися, мішаючи єврейську мову з жаргоном лондонських передмість, і зрештою дійшли висновку, що я не відповідав їм, що то їм здалося. Надзвичайне піднесення заступило в мені гнів, коли я, сидячи за вікном, стежив за цими чотирма суб’єктами, — стара також увійшла в кімнату, озираючись підозріло, як кішка, — що намагалися розв’язати загадку мого існування.
Домовласник, наскільки я второпав з його суржику, погоджувався з старою, що я вівісектор. Сини ж запевняли, що я електротехнік, і посилались на динамо-машину та випромінювачі. Всіх їх трохи непокоїла можливість мого повернення, хоч, як я з’ясував згодом, вони й зачинили на засув парадні двері. Стара й собі зазирнула в буфет і під ліжко. Один з моїх сусідів, вуличний крамар, який жив у кімнаті напроти разом з різником, вийшов саме на площадку. Його покликали сюди і набалакали цілу торбу різних нісенітниць.
Я подумав, що ця моя апаратура, потрапивши на очі спостережливій освіченій людині, може багато чого пояснити їй. Отож скориставшися з нагоди, я вліз через вікно в кімнату, обминувши стару, роз’єднав динамо-машину й потрощив обидва апарати. Як вони налякались! А поки вони силкувались якось пояснити цей погром, я вислизнув з кімнати й тихенько спустився сходами.
Увійшовши до вітальні, я почекав там, поки вони зійшли вниз, обговорюючи та обмірковуючи подію, трохи розчаровані, що не знайшли ніяких жахів, і трохи непевні, чи законно повелися зі мною. Як тільки вони зійшли на перший поверх, я взяв сірники і нишком піднявся назад до себе. Підпалив ту купу сміття, додавши до неї стільці та постіль, спрямував на вогонь газ з допомогою гумової трубки і…
— Ви підпалили будинок? — вигукнув Кемп.
— Підпалив. Це був єдиний засіб, щоб замести сліди, та й будинок напевне був застрахований… Тихенько відсунувши засуви на парадних дверях” я вийшов на вулицю. Я був невидимий і тільки починав усвідомлювати, які надзвичайні можливості давало це мені. В голові моїй аж роїлося від дивовижних і захоплюючих задумів, які я тепер міг вільно здійснювати.
XXI. На Оксфорд-Стріт
Коли я вперше спускався сходами, виникли несподівані труднощі: ходити й не бачити своїх ніг — справа нелегка.
Двічі я навіть спіткнувся, якось дивно й незручно було мені взятися за засув. А втім, не дивлячись униз, я міг іти по рівному досить добре.
Настрій у мене, як я сказав, був піднесений. Я почував себе так, як почував би зрячий у м’якому взутті та безшелесній одежі, потрапивши в місто сліпих. Мені одчайдушно хотілося жартувати з людьми, дивувати їх, ляскати по спині, здирати з них капелюхи — взагалі втішатися своєю надзвичайною перевагою.
Але щойно я вийшов на Грейт-Портленд-стріт (моє житло було поряд з великою мануфактурною крамницею на тій вулиці), як щось задзвеніло й боляче штовхнуло мене в спину. Обернувшись, я побачив чоловіка, який ніс кошик сифонів з содовою водою і ошелешено дивився на свою ношу. Хоч удар був справді дошкульний, але кумедний подив того чоловіка змусив мене голосно засміятися. “В кошику сидить диявол”, - сказав я і вихопив кошик у нього з рук. Він не опирався, і я підняв кошика високо в повітря.
Аж тут якийсь ідіот візник, що стояв біля шинку, підбіг до нас і, простягши руку до кошика, несподівано втрапив пальцями мені під вухо, завдавши страшного болю. Я кинув кошика з сифонами на голову візникові і, тільки почувши крики та тупотіння ніг коло себе і побачивши, що з крамниць вибігають люди, що зупиняються екіпажі, зрозумів, чого накоїв. Проклинаючи свою дурість, я притулився спиною до вітрини крамниці й чекав нагоди втекти. Ще мить — і мене втягли б у юрбу і неминуче виявили б. Я штовхнув хлопця з різниці, - добре, хоч він не обернувся й не побачив, що його штовхнуло ніщо! — і прошмигнув за кеб. Не знаю, чим у них там закінчилося. Я поспішив перейти вулицю, на щастя, тоді порожню, і, ледве розуміючи, де блукаю, — такий страх перед можливим викриттям викликав у мене цей випадок, — пірнув у пополудневий натовп на Оксфорд-стріт.
Я намагався йти за течією, але вулиці були людні, і за хвилину мені почали наступати на ноги. Тоді я пішов рівчаком, по горбастому дну якого мені було боляче ступати босими ногами; незабаром ще голобля якоїсь карети вдарила мене під лопатку, нагадавши, що я вже був дістав раз доброго стусана. Мало не потрапивши під колеса кеба і конвульсійним рухом уникнувши сутички з дитячою коляскою, я опинився позад якогось екіпажа. Раптом у мене майнула рятівна думка, і я пішов за екіпажем (він їхав повільно). Дрож проймав мене не лише з переляку, а й з холоду. Був чудовий січневий день, а я йшов голий по тоненькому, майже замерзлому бруду, що вкривав дорогу. Хоч це була й дурість, але я тоді не усвідомив, що, прозорий чи не прозорий, а все ж таки відчуваю погоду.
І раптом мені спала ще одна думка. Я підбіг уперед і скочив в екіпаж. Тремтячи з холоду, переляканий, з першими симптомами застуди та нежитю, з синцями на спині, що вже давалися взнаки, я повільно їхав по Оксфорд-стріт і далі по Тотенгем-Корт-роуд. Настрій мій був зовсім не такий, як десять хвилин тому, коли я виходив з дому. От тобі й невидимість! Мене непокоїла тільки одна думка: як виплутатися з цієї халепи?
Ми повільно проїхали повз бібліотеку Мюді. Тут якась висока жінка з п’ятьма чи шістьма книжками в жовтих палітурках гукнула мій екіпаж. Я ледве встиг вистрибнути, щоб не зіткнутися з нею, і мало не потрапив під вагон конки. Я подався до Блумсбері-скверу, щоб за Британським музеєм повернути на північ і дістатись до менш людного кварталу. Я страшенно замерз, і незвичайність мого становища так діяла на мене, що я аж схлипував на бігу. На західному розі площі з контори фармацевтичного товариства вибігло собача і, нюхаючи землю, кинулося за мною.
Раніш мені не спадало на думку, що ніс для собаки — ніби око для людини. Собака сприймає людський запах, як ми сприймаємо зовнішній вигляд людини. Тварина почала гавкати та стрибати, показуючи тим, як мені здавалося, що знає про мою присутність. Озираючись, я перетнув Грейт-Расел-стріт і пробіг ще трохи по Монтегю-стріт, і тут тільки помітив, що наближається до мене.
Я почув голосну музику і, глянувши вздовж вулиці, побачив юрбу, що прямувала від Расел — скверу, червоні куртки і прапор Армії порятунку попереду. Надії продертися крізь юрбу, що затопила тротуари, брук, не було, а йти назад і забитися десь у незнайомий район міста було страшно. Тоді я вмить вирішив, що робити, і вибіг на білі сходинки будинку навпроти огорожі музею перечекати, поки пройде юрба. На щастя, почувши оркестр, собака спинився, повагався й повернув назад.
Натовп наближався, співаючи якийсь гімн, що здався мені іронічним натяком: “Чи побачимо коли його обличчя?” Здавалося, кінця-краю не буде цьому потокові. “Бум, бум, бум!” — гучно вибивав барабан, і я не відразу помітив двох хлопчаків, які спинились біля загорожі недалеко від мене.