- А ти постривай. Не поспішай із відповіддю, - квапливо заговорив князь. - Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні… Ось, - вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих скалок обруч, - гривню тобі жалую. - І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.
- Ах! Князь гривнею пожалував! - прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривнею нікому не відомого пришельця.
Що таке «гривня», Віка добре знав, а от «гривна»… видно річ дуже коштовна й почесна.
- Ану, тихіше! - гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт. - Призначаю… Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх. Приготуєш дарственну, - кинув рудобородому.
Чоловік цей, у довгім балахоні, перебував у світлиці з самого початку, відколи Віку привели, але тільки тепер хлопець збагнув - увесь час він старанно щось писав за своїм столиком.
- А це хто? - сміливо запитав Віка,
- Літописець наш, - відповів князь. - Теж людина мудра, але до тебе, видно, йому далеченько.
Обличчя в рудобородого при словах отаких скривилося, і він іще дужче зігнувся над своїми пергаментами.
Але хоч як приємно розгорталися події, Віка помітив: бояри, котрі спершу слухали все, пороззявлявши роти, тепер потай перешіптувались, переморгувались, кидали сердиті погляди на хлопця і несхвально хитали головами. А вищий від усіх Онисим щось говорив, розмахував руками і разів зо два за князевою спиною тицьнув пальцем у Віку.
І хлопця це було занепокоїло, але він перехопив приязний князів погляд і подумав: поки князь прихильний до нього, боятися нема чого.
- А тепер, - оголосив князь, - прошу всіх на учту на честь нашого дорогого гостя. - Він ніжно взяв Віку під руку й повів поперед усіх до сусідньої зали.
Про що говорилося, що готувалося за його спиною, хлопець не знав, та щось підказувало йому - попереду ще ждуть непереливки.
Ну що ж, він, посланець майбутнього, озброєний знаннями XX століття, ладен прийняти бій. Бо хіба ж не справдилось усе, про що мріялось йому у скверику на лаві? Чи ж не вчиться він аж у четвертому класі, не знає тієї безлічі речей, що про них оці мудрагелі і поняття не мають? Чи ж розказав він їм усе? А як подумати, а як пригадати! Ого-го! Ще побачимо, чиє буде зверху!
І з отакими втішними мислями, сповнений гордощів за себе і за свою розумну голову, Віка у супроводі князя й князевого почту ввійшов до стравниці.
Розділ III
Зала, куди увіпхалася громада, відрізнялась од попередньої значно більшими розмірами. Тож усі бажаючі вдосталь намилуватися Вікою, а заразом і підобідати на дурничку, вільно в ній розмістилися.
Із стін позирали на присутніх рогаті оленячі голови, шкірилися морди кабанів та іншої великої звірини - мисливські трофеї; висіли щити й мечі, списи, всілякі воєнні обладунки, що, певно, дісталися від пращурів і передавалися з покоління у покоління.
А ще привертав увагу довжелезний стіл - тягнувся через усю залу аж до дверей. Саме цей стіл, а точніше те, що було на ньому, і вбирало ласі погляди бояр та інших достойних мужів, які надивилися за свій вік і на зброю, і на дичину, а надто розвішану на стінах.
А було на столі і ще підносилося, розставлялося, дбайливо вкладалося і наливалося чимало: веприна, ведмежі шинки, качки, гуси, поросяча печеня, зайці, оленятина, в’ялена й копчена риба, осетри й коропи, солонина, гриби, квашені яблука, киселі та юшки, курячі стегенця й баранячі реберця, не кажучи вже про квас, пиво й меди.
Не одну годину смажилося, варилося, кипіло, мліло, шкварчало й шипіло все те на кухні, не один день в’ялилося, коптилося, солилось і маринувалося, та вже надходили останні хвилини усіх тих наїдків і напоїв.
Тим-то й витріщалися зголодніло на всю ту потраву князеві гості, та й Віка відчув - серед цього добірного товариства і він не пастиме задніх.
І вже готові були мужі ліпші кинутися на завчасно підготовлені позиції, та стався тут один випадок.
Поміж іншої челяді, що накривала на стіл, крутився і хлопчина, якого Віка вже бачив сьогодні, - це ж бо він одводив до стайні коня, на якому доправлено було нового княжого радника до терема за підозрою у шпигунстві.
І Віка з легким усміхом дививсь, як вправно пробирається його одноліток через юрмисько із дерев’яним підносом, повним коржів, коли це побачив, як Онисим ледь помітним рухом підставив хлопцеві ніжку. Коржі так і посипалися на долівку.