І ось більш як через рік після останньої нашої зустрічі, Жанна зателефонувала до мене. Це сталося несподівано. Розмова була надзвичайно короткою.
— Привіт!
— Привіт.
— Як поживаєш?
— Нормально.
— Я рада. Знаєш, чого я дзвоню? Ти не приїхав би до мене, як матимеш час?
— Я гадав, що в нас усе закінчено, адже ми все вже вирішили.
— Так, але все ж таки, яка твоя відповідь?
— А що, сталося щось? Тобі щось потрібно?
— Ні, чесно, ні. Так, просто.
— Якщо так, то я не можу, тобто не хочу. Ти ж знаєш, я зав’язав з тобою. Я тобі все пояснював, вибач.
— Навіть якщо я попрошу?
— Так.
— Ну що ж, бувай. Щасти тобі.
— Тобі також.
І — все. Я знав, що зараз у неї, можливо, якісь чергові неприємності, може, просто самотньо, вона скучила. Але знав я і те, що завтра їй, як завжди, все набридне, і моє життя біля неї знову перетвориться на чортзна-що. А цього мені не хотілося. Телефонна розмова відбулася за кілька місяців до останніх подій.
І ще одна пов’язана з Жанною згадка муляла мою свідомість. Одного разу, коли ми зібралися до театру, виходячи з квартири, вона захопила в сумочку бутерброд. Я навіть пожартував з цього приводу. І ось, коли ми проходили парком біля автоматів з газованою водою, які давно не працювали, вона несподівано розкрила сумку. Один із автоматів був розкурочений знизу, передня обшивка здерлася, і там зяяла здоровезна дірка. Жанна підійшла і поклала бутерброд на землю. Тільки-но ми відійшли, з отвору висунулася собача морда. Чорний пес. Він був хворий або травмований. Пес підліз на животі, взяв бутерброд і так само задом запхався в сховище. Щось ворухнулося в мені тоді, я так і не спромігся нічого сказати, тільки обійняв її за плечі. Це сталося давно, але я міг упевнено пригадати, що той собака був менший за «мого» і трохи інакшої породи, якщо так взагалі можна сказати про бездомного безпородного пса. І все-таки переважно завдяки йому я згадав тепер цю історію зі свого життя, згадав Жанну.
І лише четверта подія справді не давала мені спокою. Зв’язок був очевидний. За кілька днів до відкриття, тоді, як ми їздили на хутір до Антоновича, Семен розповів воістину ідіотську історію про того привида у вигляді людської постаті, що рухалася галявиною. Розказав її ні з того ні з сього, без будь-якої підстави. Таких байок від нього ніколи не чули, і враження було, що адресувалася вона не комусь іншому, а мені. Чому? Навіщо? І чому відразу після цього жахливі привиди почали переслідувати й мене? Ця історія мені чітко запам'яталася. Напевно, я міг би зараз переказати її слово в слово. Ще вкінці, коли всі здивовано мовчали, саме я спивав його, не приховуючи сарказму: «І ти бачив?» «І я», — відповів тоді Семен. Тільки тепер я пригадав його очі, коли він вимовляв оте «і я» — ніякого натяку на хохму, тільки серйозна таємничість. Можливо, у них тоді навіть жах промайнув, але я його не помітив. А що як Семен ненароком загіпнотизував мене, і все це — лише результат своєрідного навіювання? Адже ніякого пса, ніяких привидів не існує! Думки мої скакали, наче блискавки. Відчувалося, що тут є якийсь зв'язок. Але який? І я мимоволі знову повернувся до Семенової оповідки. Той хлопець виявив агресію до привида і навіки залишився калікою. А що як таке чекає і на мене? Від цієї думки все похололо. Адже я стріляв, у нього. Я виявив до нього агресію. А пес всього-на-всього волочився за мною лісом і нічим більше не докучав. Напевно, він не здатний був навіть відлякати зайця. І ось я перший виказав злість, встреливши по ньому, і після цього він почав по-справжньому мене переслідувати. Невже для того, щоб мене спіткала доля того хлопця? І коли це станеться? Тієї миті, як він торкнеться мене? Такі думки виснажували. Від них охоплював жах та відчай.