У суботу я зловив Семена і почав допитувати, чого це він раптом розповів тоді цю байку. На це Семен відповів, що то зовсім не байка і той чоловік, про якого йшлося, зараз живе, прикутий до ліжка, в тому самому селі, де народився Семен. Історію ж цю він пригадав просто випадково. А коли я почав ставити всілякі каверзні запитання і заганяти його в кут, він спочатку здивовано відповідав, а потім просто послав мене до бісової матері. Так і скінчилася наша розмова. Проте я знав тепер село, де жив той чоловік-каліка, отже, міг потягнути і за цю ниточку.
За кілька днів мені вдалося дещо пригадати й з'ясувати і навіть висунути свої, нехай незграбні, припущення. А втім, я все-таки був наче сліпий у темній кімнаті. Я відчував гостру необхідність порадитися, щоб проаналізувати, якось збити до купи весь зібраний матеріал. Можливо, тоді щось вималюється і можна буде зробити якісь конкретніші прикидки, а там і визначити точну причину моїх нещасть.
І ще одне — думаю, після зустрічі зі Світланою, після отого сеансу гіпнозу мене почало переслідувати якесь дивне відчуття. Розібратися в ньому виявилося вкрай важко. Мені здавалося, що якимось чином я раніше вже торкався історії з чорним псом. Яким саме — усвідомити не вдавалося. Це було дуже дивне відчуття. Я наче колись щось таке чув. Ніби за кимось іншим уже ходив містичний чорний пес або просто чорний пес. А можливо — читав… А може, й дивився фільм. Іноді це відчуття ставало нав'язливим.
Виникало враження, що ось-ось я згадаю… Але що? Що мав я згадувати? Я сидів і перебирав у пам’яті прочитані книжки, почуті історії та переглянуті фільми. Проте марно. Напевно, мені просто дуже не хотілося бути першим серед людей, переслідуваним нематеріальним чудовиськом, оскільки в цьому разі мої шанси видавалися значно меншими. В біді важко бути самотнім. Але щось путнє ніяк не пригадувалося. Можливо, це був якийсь нічого не вартий епізод, що ненароком залишив у моїй пам’яті розмитий відбиток, на якому до того ж встигло відкластися так багато важких та грубих нашарувань. Відкопати його з-під них було понад мої сили.
Суботнього вечора я подзвонив Світлані, яка запросила мене приїхати в неділю зранку. І мені відразу стало легше. Вляглася тривога, відступили на якийсь час сумніви й страх. І навіть тоді, коли я йшов темною безлюдною вуличкою до ранкової електрички, а чорна тінь пса-привида невблаганно тяглася попід парканами слідом, я вже не тремтів від жаху та самотності, бо в мене тепер був шанс. Шанс на порятунок.
IX
Було ще досить рано, але Світлана відразу відчинила двері, зібрана й бадьора, вдягнута у той самий просторий спортивний костюм. І, звичайно ж, неодмінні окуляри. Але тепер уже вона усміхнулася мені, вітаючись, та знову ледь помітно — самими губами.
— Ви не втрачали часу дарма, — сказала вона, пильно подивившись на мене.
— Звідки ви знаєте?
— Видно по вас, — пояснила вона, — ви дуже змучені розумовою роботою, проте ваш вигляд уже не такий безнадійний, як минулого разу.
— Тільки завдяки вам, — сказав я, — та, якщо чесно, я мало чого досяг. Мені знову потрібна ваша допомога.
Я відмовився від запропонованого чаю, і ми сіли за столик у тій самій кімнаті. Я витяг свій листок з нотатками і довго розповідав їй про свої спогади, роздуми та можливі підозри. Світлана слухала мовчки, не перебиваючи, і весь час переглядала мої записи. Коли я закінчив, вона сказала:
— Ну, це вже щось. Ви добре попрацювали. Тепер, я гадаю, можна накреслити якийсь план більш спрямованих дій.