Невесела пора, коли весна ніяк не спроможеться взятися до справи, звісно, не для подорожей. Та що мав робити? Після чотиригодинної їзди в потягу та кількох годин у приміському автобусі я прямував від шляху разом із селянами, що вийшли на зупинці, туди, де неподалік від лісу виднілися хати. Це й було глухе село Галяви. Тут народився Семен. Кілька жінок, що йшли поруч, підозріло зиркали на мене. Село було маленьке, й люди, напевно, знали не тільки одне одного, а й тих, хто міг до когось приїхати гостювати. Мене ж тут досі не бачив ніхто. Жінки вирішували в розмовах якісь свої проблеми. Попереду човгав дід і, треба сказати, досить бадьоро. Його порепані чоботи так і шкребли підошвами по камінню дороги. Ноги в діда були кривуваті, а галіфе драпових штанів робило їх ще кривішими. Закинувши сумку за одне плече, він скручував цигарку. Здавалося, це важко зробити грубими зашкарублими пальцями, та дід впорався спритно. Наздогнавши його, я підніс запальничку до цигарки. Зиркнувши на мене, дід затягся самокруткою.
— Свій, напевно, тютюн? — запитав я, зав’язуючи розмову.
— Е-е-е… Який то тютюн? От колись був тютюн, тепер такий не росте вже…
Ми перекинулися кількома фразами і я почав:
— Пробачте, кажуть, у вашому селі живе один добрий майстер, що ріже по дереву. Де його знайти?
— А ось тут, недалеко. Як будемо йти, то я покажу вам хату, — дід подивився на мене. — А що, маєте, якусь справу до нього? То правда, добрий майстер.
— Та ось, — я вирішив відразу закинути вудку, — хотів його запросити. Ми новий краєзнавчий музей відкриваємо. Хотіли, щоб він трохи попрацював. Житло, заробіток забезпечимо.
— Хе… — дід подивився на мене, наче на дурного. — Та куди ж він поїде? Він же ціле життя в ліжку, там і ріже.
— Як, в ліжку? — я вдав подив.
— Так, інвалід. Ноги відняло, ще як малим був.
— Як відняло, чому?
— Та Бог знає чому. Якби знали, то, може, вилікували б. Де його тільки не возили, ще тоді. Хтозна-куди батьки виїздили, але все дарма. Так і лишився калікою.
— Ну а чого ж то таке сталося? — далі випитував я. — Хворів він, чи що?
— Та ніби й не хворів. Так, «спаліризувало», і все.
— Як це, так? Так просто не буває.
— Та звідки я знаю, чоловіче, я ж не дохтор. А ось і хата їхня. З матір’ю вони живуть. Батько давно помер, а мати стара вже…
І я загальмував біля хати, а дід почовгав далі, закидаючи сумку за друге плече і готуючи нову самокрутку. Він не розповів мені нічого цікавого.
На подвір’ї не було нікого. Я постукав у двері невеличкої сільської хатини. Здавалося, хтось відгукнувся десь далеко в хаті, тому я відчинив двері й, увійшовши в сіни, постукав ще. Цього разу чоловічий голос чувся ясніше. Мене запросили увійти. Моє хвилювання зростало. Зараз, переді мною з’явиться той, хто мав справу з тим самим, що я, в крайньому разі, з чимось подібним. Той, чия доля, можливо, чекала й на мене. Як він виглядає?
На ліжку, спираючись спиною на щось високе, схоже на подушки, сидів чоловік, старший за мене, блідий, з чорним волоссям, вдягнутий у шерстяний спортивний костюм. Його ноги, худі, скривлені й нерухомі, взуті у грубі шкарпетки, безживно лежали на ліжку. Він зараз не робив нічого, але на ліжкові та навколо валялися розсипані стружки, на тумбочці лежали інструменти. З шафи дивилися на мене кілька вирізаних з дерева образів.
— Слава Ісусу! — я привітався по-сільському.
— Навіки слава.
— Прошу вибачити, що турбую вас, але маю одну справу. Здалеку приїхав, спеціально до вас, — я визначився, як буду вести з ним розмову, і йшов за запланованим сценарієм.
— А що ви хотіли?
— Та от чув, що ви ріжете гарні образи, а тепер і сам бачу. Хотів дещо замовити.
— А звідки ви приїхали? — якось із недовірою запитав він.
— З Франківської області.
— А що, і там чули про мої образи? Звідти ніби ніхто їх не має, хіба…
— Чули, — відповів я, — а може, маєте які готові, то я б подивився, може, й домовилися б з вами?
— Я не продаю образів, — сказав він, — а навіщо вам?
— Для себе, — відповів я, — так, до хати просто…
— Не знаю, — сказав він, — я роблю їх на церкви. Я не заробляю цим. Так, часом чимось люди, за них мені допомагають, щоб не був голодний та роздягнутий. А за гроші я не роблю.
— То, може, якось по-іншому домовимося? Адже я їхав сюди заради цього.
Він тільки знизав плечима:
— Не знаю, я не роблю на замовлення. А ось ці — то мають приїхати з церкви одної, забрати.
Він замовк. Розмова не клеїлася. Вести дальші дебати про образи з надією розговорити його під час роботи було безглуздо. Мені натякали, що час прощатися.