Світлана дивилася на мене, знявши окуляри, і бачила розчарування, написане на моєму обличчі. Адже щойно в мене почали відбирати шанс, за який я так раптово і міцно вхопився.
— Я не хочу та й не можу заперечувати зараз важливість уренгойських подій майже п’ятнадцятирічної давнини. Принаймні так, як ви їх виклали, але не гарячкуйте.
— Але час? — запитав я, відчуваючи нове хвилювання. — Час для мене дуже дорогий!
— Згодна, — відповіла Світлана. — Тільки часу на тих дзвінках ви багато не згаєте. Нехай добу, ну півтори. А скільки знадобиться, щоб дістатися до Уренгоя і повернутися, а там ще й помотатися з одного кінця в інший? Навіть якщо літаком — гадаю, не менше трьох-чотирьох діб, це в кращому разі. То як? Я вас переконала?
Я мовчки кивнув.
І ми засіли за телефон. Щоб виконати те, що задумала Світлана, довелося добряче попрацювати. За годину дзвінків мені вдалося вийти на свого однокашника — Валерія. Він був єдиний, кого я запам’ятав з тих, що ходили перший раз до Гачилівки з Сашком Гесселенгом. Тепер Валерій жив і працював у Хмельницькому. На роботі і вдалося його виловити.
І ось, нарешті, після взаємних привітань та розпитувань я взявся до головного.
— Слухай, Валеро, пам’ятаєш, тоді, ще в Уренгої, ну, в будзагоні, ще за інститутських часів, це ж ти ходив перший раз по дошки із Сашком Геселенгом до Мішки-шамана? Пам’ятаєш такого?
— Ну, пам’ятаю… — здивовано відповів Валерка.
— Валеро, тільки не дивуйся, я тебе дуже прошу, — сказав я, — згадай, якщо можеш, чи був у того діда Мішки пес? Розумієш — чорний пес. Бачив ти його чи ні?
Мій друзяка здивовано помовчав, потім видав якісь нерозбірливі звуки і відповів:
— Не знаю… Не пригадую, щоб я бачив. Не розумію, ти що, дзвонив аби спитати цю фігню? Юрко, ти що, п’яний? Чого це тебе на такі спогади потягло?
Я просив його напружити пам’ять, але він не міг згадати нічого путнього. Дивуючись моїй наполегливості, він розповів-таки кілька епізодів з того дня, проведеного у Гачилівці, про Мішку-шамана. Такий персонаж, як чорний пес, йому не запам’ятався. Скоріш за все, ніякого пса він не бачив. На тому і скінчилася розмова.
З Уренгоєм виявилося ще складніше. Зв’язок був препаршивий, і це враховуючи те, що я дзвонив з обласного центру. Зі своєї глушини я, напевно, не додзвонився б узагалі. У дзвінках довідковими бюро та уренгойськими РСУ непомітно спливали години. Нарешті виявилося, що РСУ, в якому ми працювали чотирнадцять років тому, на даний час уже не десяте, а четверте. І ось довгоочікуваний голос на тому кінці відповів мені, що четверте РСУ слухає. Це була секретарка приймальної. Від неї я й дізнався, що ні Сашко Гессленг, ні його старий тут більше не працюють. Сашко, закінчивши інститут, поїхав працювати до Тюмені, а його батько вийшов на пенсію. Секретарка виявилася молодою дівчиною і не знала ніякого виконроба Серьоги, ні тим паче Мітяя з бурової. На жаль, їхніх прізвищ я назвати не міг. Вона порадила звернутися до бухгалтерії, де працювало кілька жінок старшого віку, які могли краще орієнтуватися в кадрах п’ятнадцятирічної давнини. На те, щоб додзвонитися до бухгалтерії і переговорити з досить терплячою та ввічливою пані, пішло ще півтори години. І ось, врешті-решт, з’ясувалося, що той самий виконроб Серьога (мені вдалося пригадати його велику бородавку на правій щоці) — теперішній головний інженер РСУ, Сергій Анатолійович Анохін. Та ж сама приємна пані дала мені і його номер. Цього разу з’єднали досить швидко. Я готовий був заприсягнути, що навіть упізнав його голос — зібраний та дещо скрипучий:
— Да! Главний інженер…
— Добрий день! Пробачте, Сергію Анатолійовичу, що турбую вас, — я говорив російською. — Це дзвонять з України. Юра Коломійчук, хоча, напевно, ви мене не пам’ятаєте. Я працював у вас на складі будзагону чотирнадцять років тому.
— Так, я вас слухаю. Справді, не пам’ятаю. У нас щороку працюють будзагони, отож чотирнадцять років тому… Не пригадую.
— Вибачте ще раз, мені потрібно дещо у вас запитати. Ті з ваших колег, кого я знав ближче, вже не працюють, тому змушений потурбувати вас…
— Так, я слухаю!
З інтонації відчувалося, що він не налаштований на даремні балачки.