— Сергію Анатолійовичу, під час перебування в будзагоні мені довелося прокладати електролінію поблизу покинутого села — Гачилівки. Ви в курсі, про що я кажу?
— …Так, пригадую, була в нас така ділянка, — відповів він після невеличкої паузи.
— У нас тоді бригадиром був Сашко Гессленг, пам’ятаєте його? І ви до нас кілька разів навідувалися, — продовжував я.
— Так, колись я мав таку ділянку. А що ви хочете? Я не розумію…
— Зараз я поясню. Там, у Гачилівці, залишалося тоді ще кілька жителів і серед них один на прізвисько Мішка-шаман. Самотній чоловік, старший від вас… Він ще працював на циркулярці, навіть для нашої бригади різав дошки. Ви знаєте такого?
Головний інженер відхилився від трубки і щось до когось промовив, але я не розібрав що.
— А що вам потрібно? — знову заговорив він до мене. — Чому ви дзвоните?
— Мені треба про нього розпитати, — якомога ввічливіше сказав я. — Я хотів би уточнити, чи мешкає він там зараз. У мене були з ним деякі справи, і я хотів би приїхати і знайти його. А шлях, самі розумієте, не близький…
— Не мешкає, — знову пошепотівшись з кимось, відрізав мій співрозмовник, якого тепер язик не повертався навіть поза очі звати Серьогою. — Помер він.
— Помер? — миттєво пригадалося сказане Світланою, вона наче у воду дивилася. — А… що сталося?
— Послухайте, як вас… Корнійчук, якщо не помиляюся? У мене робоча нарада, купа людей у кабінеті! Він що, родич вам? Я взагалі його сто років тому зо два рази тільки бачив, а ви — «а що, а як…» Он мені підказують, що в нього ні з ким не було спільних справ, окрім пляшки. Давайте закінчимо.
— Сергію Анатолійовичу! — благав я. — Ну хоч скажіть, коли це сталося? Я ж до вас ледве додзвонився! Півдня сиджу на телефоні!
Він знову відвернувся від трубки, але, напевно, не прикрив її рукою, і цього разу я почув здалеку:
— Максимовичу, коли цей корівник у Полхові згорів, ти не пам’ятаєш? Бо замахав уже… — і повертаючись до мене: — Та вже з півроку скоро буде…
З трубки, яку я поклав на стіл, чулися короткі гудки, а мої губи в якомусь запамороченні самі повторили:
— Скоро буде півроку…
Отже, Мішка-шаман пішов у кращий світ за місяць-півтора до початку моїх нещасть.
Світлана мовчки дивилася на мене. Вона була поруч, усе чула і розуміла. Хотілося запитати її, скільки часу потрібно бридкому нематеріальному чорному псові, щоб дістатися з Уренгоя сюди, чи встиг би він за місяць з гаком? Але я не запитав. Я відчував, що вона не знає.
XVI
Усе було як і тоді, чотирнадцять років тому. Літак набрав висоту й вирівнявся у повітрі. Внизу залишився останній пункт посадки — Бєлгород. Далі — Уренгой. Неспокій знову і знову охоплював мене. Що чекає там, у місцях, де я не був майже п’ятнадцять років? А поки що все нагадувало мені ті часи. Хоча не все. Наприклад, літака не кидало, не вгризався у вуха пронизливий вібруючий звук гвинтів. Замість цього — м’яке гудіння і невеличке гойдання. Я заплющив очі. А от мій настрій залишав бажати кращого. Якщо тоді мене розбирали радість та оптимізм, то тепер мій душевний стан був на протилежному кінці шкали. Щоправда, відзначалася й одна позитивна річ: як і тоді, я відчував божевільну жагу діяльності. Але якщо раніше спонукали молодий вік і нудьга, те тепер — жорстока необхідність та безвихідь. Я повинен був щось робити. Відчувалося, що часу для цього залишається все менше й менше.
Тоді у нас був дуже популярний хокей, може, навіть більше, ніж футбол. Часи, коли наша збірна сяяла на всіх рівнях… Порівняння напросилося саме. Кілька разів мені доводилося бачити, як команда, програючи одну шайбу, за якусь хвилину до закінчення матчу наважувалася на крок відчаю — заміняла свого воротаря ще одним польовим гравцем і в останньому зусиллі кидалася вперед. Створювалася чисельна перевага біля воріт суперника, і тим, хто програвав, іноді вдавалося, закинувши шайбу, уникнути поразки. Траплялося таке нечасто. Та щоб сподіватися на це, треба було як мінімум забрати в суперника шайбу і бачити його ворота. Зараз такий крок потрібен був і мені, але я не мав ні того, ні іншого. Я не мав шайби, а ворота суперника були так далеко, що годі й побачити. Я тільки бачив секундомір, що долічує мій останній час, і не мав навіть найменшої змоги наважитися і піти ва-банк. Коли прозвучить фінальна сирена?
Такі думки виснажували, а уникнути їх було важко. І ще одна разюча відмінність відчувалася при згадці тих часів, коли я востаннє літав до Уренгоя: тоді вдома залишилися і чекали на мене батько та мати. Чотирнадцять років тому я чомусь не надавав цьому належного значення й по-справжньому відчув це тільки зараз. Напевно, тому, що тепер на мене не чекав ніхто. Зовсім ніхто.