За годину в приміщенні пилорами з’явився високий гостроносий мужик з якимось лисячим поглядом та виразом обличчя. Зеник вимкнув агрегат, і вони хвилин з двадцять щось обговорювали, а потім земляк махнув рукою, запрошуючи мене.
Я підійшов, і місцевий мовчки на мене витріщився.
— Значить, ось так, Васюхо, — сказав Зеник. — Це наш земляк, приїхав сьогодні. Він тут у вас працював, понад десять років тому, а тепер хоче про щось розпитати, заради того й приїхав, і навіть не знає, до кого звернутися. Ти вже поможи йому розібратися.
Той закивав головою і на його обличчі з’явилася цікавість.
— Ви знали такого — Мішку-шамана? — запитав я. — 3 Гачилівки, покинутого села…
Вираз його обличчя став ще хитрішим:
— Був тут такий, тільки спізнився ти, паря. Згорів він. Пожежа була тут. Так що…
Пилорама знову запрацювала, і ми, вийшовши назовні, всілися на деревину.
— І що, давно він тут у вас мешкав?
— Зо два роки, напевно, буде вже, — відповів Васюха. — Ходив тут, тинявся селом, як примара. Щодня п’яний…
— І як же він тут жив, що, хату мав?
— Та яку там хату? Взагалі, тут кілька людей живуть з Гачилівки, то він біля них так і перебивався. Все більше в бабки однієї жив — у Прохорівни, це тут не так далеко.
— А чого ж він перебрався сюди? — запитав я. — Скільки жив у Гачилівці, вже давно усіма покинутій, і ось раптом…
Васюха знизав плечима:
— А хто його зна? Казали, що він там зовсім вже один лишився, от якось на зиму і перейшов. А ти коли тут працював? Я чогось тебе не пригадую.
— Я працював не тут, а біля Гачилівки, в складі бригади десятого РСУ, тепер уже четвертого. Електролінію ми там прокладали. До речі, дорогу зробили вже? Не знаєш часом?
— Ага, зробили… — він посміхнувся. — Наступного тисячоліття хіба що зроблять. Закинули, як неперспективну. Тепер у нас тут інші підходи починаються.
— Тепер кругом інші підходи, — сказав я. — А коли він загинув, не пам’ятаєш?
— Ну, напевно, з півроку тому, — сказав мій співрозмовник. — Хоча, якщо бути точним, ще немає. В жовтні, наприкінці. Якраз перший мороз був. Точно! Як зараз пам’ятаю — остання субота жовтня.
Дивно, остання субота жовтня. Як він так запам’ятав? Напевно, щось мав того дня. А останньої неділі листопада розпочалося зимове полювання, і я побачив пса. Рівно через місяць після смерті Мішки-шамана…
А той, з лисячим обличчям, уважно дивився на мене, намагаючись зрозуміти, що я там вираховую.
— А як же то сталося, чого він там був, у тому корівнику, під час пожежі? — запитав я.
— Як чого? — не зрозумів Васюха. — Тепло там, сіно. Ще й, напевно, мужики з колгоспу, з жалощів, скляночку налили, ось він і ліг поспати. А за той час корівник і загорівся. А чого ти розпитуєш? Тобі-то яка різниця? Згорів він — і все. Немає його.
На таке в мене була заготовлена потрібна легенда.
— Та, знаєш, — сказав я, — ми з ним мали деякі справи. Щось він обіцяв мені зробити. Ось я і гадаю — може, встиг?
— І що ж він мав зробити? — не зрозумів Васюха.
— Він казав, наче має деякі надприродні здібності, зокрема щодо передбачення погоди. Я, взагалі учений, метеоролог. Якраз цікавлюся такими питаннями, навіть наукову роботу пишу. Ось він і обіцяв зібрати мені деякі дані за десять років. Я думаю, може, що й залишилося?
Васюха недовірливо подивився на мене:
— Ти що, паря, брєдіш? Які дані? Та він алкаш був чорний! Яке передбачення? Та він, напевно, й двох слів на папері не напише…
— Ну, писати, припустімо, він умів, — заперечив я. — Це вже ти загнув. А про погоду — так я ще тоді переконався, були в нього такі здібності. І повинен був він писати для мене зошит.
Васюха покрутив пальцем біля скроні й сказав:
— Ну ти, паря, даєш… Не віриш мені — в кого хочеш запитай.
— А можна з тією Прохорівною перебалакати?
— Звичайно, — він указав на стежку. — Підеш нею. Он, бачиш, — видніється? Це в нас Гачилівський «мікрорайон». Там запитаєш.
— А сама-то Гачилівка далеко? — запитав я на прощання.
— Кілометрів з десять, — він махнув рукою, показуючи напрямок. — Тільки немає там уже ніякої Гачилівки. Тайга — і все.
— Як, тайга? Ну, позаростало кущами та бур’яном, припустимо, але ж відшукати можна? Будинки-то стоять!
— Які будинки? — Васюха похитав головою, дивуючись моїй необізнаності. — Порозвалювалося все та зогнило давно вже.
— Що, і хата Мішки-шамана?
— Кажу ж тобі — все! Кілька років тому мужики наші ходили на промисел, то один ногу поламав, якраз у тих місцях. То вони хотіли було в якійсь напіврозваленій хаті розпалити й перебути ніч та завірюху, а потім того саньми забрати. І що б ти думав — жодної хати не знайшли! Все повалилося. Роки, час… Тільки у колодязь один упав, то ще і його довелося витягати. Уяви собі — зруби порозвалювалися, а діри зяють, тільки травою позаростали. Не доведи Боже!