Я увімкнув ліхтар. Слабкий промінь світла ковзнув по стінах, які, напевно, вже довго його не бачили. Вони були викладені каменем, глибина — трохи вища за зріст, внизу — порожньо. Задньої стіни погреба я оглянути не міг, навіть опускаючи голову у діру — надто грубим виявилося перекриття. Бачив тільки, що на землі, притулена боком до стіни, лежала якась дошка. Що за нею? Виникало лише одне бажання — швидше все закінчити й піти звідси. Тому, не маючи наміру «розтягувати задоволення», я взяв ту саму стару драбину і поліз донизу. Вона виглядала досить ненадійною, але погріб відносно неглибокий і, якби драбина поламалася однак зміг би видряпатися нагору. Я спускався обличчям уперед і освітлював усе навколо. Порожньо. Тільки пліснява на стінах. Серце у грудях товклося. Ось вона, задня стіна, широка дошка. Що там? Я відхилив дошку. За нею лежало щось скручене, мотлох, якесь ганчір’я. Це мішок! У ньому щось легке. А ще характерний звук, коли я стиснув мішок. Поліетилен! Там був ще один великий мішок, з поліетилену. Що в ньому? Майже не дихаючи, я витяг його, розгорнув при слабкому світлі ліхтаря, наче боявся наосліп пхати туди руку. Що це, гроші?
Так, це були гроші. Але які? Ще ті, «старі», радянські. Не ті, які лежали зараз у моїй кишені, з позначкою «банк Росії», отримані в обмінному пункті. Пачки новеньких десяток, таких неторканих, що навіть страшно було брати руками. З подивом я розглядав знахідку, намагаючись приблизно прикинути загальну суму. На ті часи, коли такі купюри ще ходили в обігу, це було багато. На теперішні — дорівнювало нулю.
Нічого не розуміючи, я сидів навколішки над розгорнутим мішком і не знав, що робити далі. Звідки це могло опинитися тут? Чиє воно? Мішки-шамана? Ще чиєсь? Чому воно тут? Чи має для мене якесь значення? Всі ці запитання стихійно виникали у моїй голові і не знаходили відповіді. Затерпла спина, і, розгинаючись, я побачив, що у коло світла від ліхтаря, яке повзе стіною погреба, потрапляє ще щось! Що це?!
Просто на мене дивилася безока морда пса. Напевно, цієї миті в мене зупинилося все. Раптовий шок. А далі скажено пульсувало у скронях.
Він був намальований на стіні, напевно, вугіллям. Намальований криво і незграбно, але це був він. Мішка-шаман не пошкодував шматка вугілля: на горбистій стіні чорнів не обведений контур, а ціла фігура пса, наче чорна пляма, і лише незамальовані великі очиці вирізнялися на цьому тлі сірим кам’яним відтінком. Не варто шукати схожості у його обрисах, формі лап та голови, адже художні здібності діда бажали кращого. Та й не було такої потреби. Лиш за цією деталлю ставало ясно — це він. Я дивився заворожено у його очиці, розуміючи, що час підводитися, та ноги ще слухалися погано. Я сів просто на підлогу і сперся спиною на протилежну стіну.
Нагорі почувся якийсь шурхіт. Щось темне цикнуло в отворі діри, і я почув страшний звук залізної ляди, яка, заскрипівши, вдарила по каменю. Першої миті я застиг на місці, а коли почав підводитися, почув скреготіння по металу і удари, наче її зачиняли наглухо. Миттєво підскочивши до отвору, я закричав і пальцями, ледве дістаючи, спробував підняти ляду, та вона мов прикипіла намертво, а потім почувся ще один звук, дуже характерний. О Боже… Її засипали землею. Ось чому й не ріс будяк у цьому місці. Ляду нещодавно підіймали, напевно, не раніше, як восени, тому й була над нею лише гола земля, адже взимку нічого не росте! Поклавши ліхтар, я схопив драбину і почав бити нею в ляду. Було незручно, адже драбина майже впиралася в землю, що не дозволяло замахнутися. З неї сипалася трухлявина і відлітали щаблі. Розламавши її надвоє, я знову товк, але це виявилося марною справою. Я розгублено кидався з боку в бік, задраєний наглухо у цій підземній пастці, поступово все більше усвідомлюючи весь жах свого становища. Що робити? Щойно ляду засипали землею, отже, мене не хотіли звідси випускати? Я мав тут пропасти!