Жага дії, порятунку виникає в таких випадках дуже швидко, майже миттєво. Та її інколи варто вгамувати. Це вдалося зробити й мені. Зараз, цієї миті, я не міг нічого вдіяти. Потрібно було заспокоїтися. Я мав трохи часу. Скільки? Днів зо п’ять, поки не здохну від спраги? В моєму рюкзаку за плечима лежала фляга з водою і шмат хліба з салом, прихоплені з собою. Але цього стане ненадовго. А може, за мною прийдуть? Навіщо? Щоб заховати вже остаточно, так, що ніхто й ніколи не знайде? Хто це? Хто міг це зробити? Адже щойно я був тут сам. Напевно, Губін таки щось запідозрив. Можливо, не пішов він ні на яке токовище, а сидів за якимось деревом і дивився на мене, а потім вирахував, наче звіра, і побачив, що я рознюхав його таємницю. Все-таки він убив Мішку-шамана. Це ставало очевидним. Як не намагався я приховати від нього справжню мету своєї подорожі, це не вдалося. А можливо, він довідався про мої задуми іншим шляхом. Все-таки село. Звістка, що з’явився якийсь приїжджий, котрий цікавиться дідом, могла облетіти всіх дуже швидко, в тому числі і Губіна. Тоді вже йому не важко було здогадатися, для чого я напросився з ним до лісу. А в той момент, коли я «пошкодив» ногу, в нього, напевно, відпали взагалі усі сумніви. Цей «сибірський валянок» лише виглядав простим.
Я схаменувся і загасив ліхтар. Світло також треба економити. Зараз він закінчить роботу, а може, вже закінчив, і піде звідси. Не буде ж він сидіти тут і стерегти мене! І тоді я виберуся. Це ж не Бастилія! Хоча, власне, вибиралися і звідти. Це всього-на-всього напіврозвалена хата з погребом, і до поверхні землі тут принаймні півметра. Я ні на йоту не припускався думки, що можу і не вилізти, а тому й далі сидів у повній темряві, намагаючись заспокоїтися.
Чому він мене просто не застрелив? А потім заховав би так, що в житті б ніхто не знайшов! Хотів переконатися, що я таки знайду його схованку? Давав мені останній шанс? Виходило, що чутки, які розповіла мені Прохорівна, мали підставу. Не інакше, схованку знайшов дід Мішка під час останнього приходу до своєї покинутої хати. Можливо, в нього також виникло запитання, куди подівся його вхід у погріб, а може, хотів помилуватися своїми «художествами»? Тепер про це можна тільки здогадуватися, але, скоріш за все, це відкриття й вартувало йому життя. А мені, мабуть, — спокою. Адже я отримав свою другу тінь рівно за місяць після його загибелі. Невже саме так усе й сталося? А що, як саме брати Губіни були причетними до серії розбійних нападів, про які розповідав мені Зеник? Тоді зрозуміло, що той, хто довідався про це, повинен був назавжди зникнути. Але я не хотів зникати назавжди!
Я увімкнув ліхтар і підвівся. З чого починати? Шлях один — догори. Я провів рукою по стіні. Вона була з каміння, викладеного на якомусь розчині. Невже цемент? Навряд. Розклавши ножа, я обережно спробував колупати цей розчин. Він легко подавався і сипався на землю. Нічого, заскоро мене поховали. Справді, це — не Бастилія. Я розчищав слабкий, напевно, глиняно-вапняний розчин зі шва навколо одного каменя, передбачаючи своє швидке звільнення. Але невдовзі моє натхнення зникло. Каміння у стіні виявилося нерівним, а відповідно кривими були й шви між ним. Під час будівництва їх підшукували старанно, так, що за формою вони відповідали одне одному. За рахунок цього шви виявилися досить вузькими. Кожен із них вдавалося розчистити лише на п’ять-шість сантиметрів углибину, і все. Далі через кривизну каміння напрямок шва мінявся, і ніж не пролазив. Це була катастрофа моїх надій. Я перепробував у різних місцях з тим самим результатом. Напевно, каміння у стіні мало значну товщину, бо очистивши шов навколо одного на таку глибину, як удавалося, годі й думати розхитати його так, щоб витягти. Нічого не досягти, я лише зробив дідові на стіні «розшивку». У відчаї довелося сісти, притулившись спиною до стіни. Важкі думки знову полізли в голову. Щоб відігнати їх, треба було щось вигадати. Та нічого не виходило.
І треба ж так влетіти! Ось хто, виявляється, зламав гілку на так званій «звіриній стежці». Напевно, він приходив сюди кілька днів тому, а може, учора. Для чого? Адже оглядаючи хату, я не помітив ніяких свіжих слідів людської діяльності. Просто прийшов подивитися — і все? Просто завернув дорогою з токовища. Мабуть, ні. На що тут дивитися? Що охороняти? Гроші, за які вже нічого не купиш? Навіщо взагалі тепер тримати це тут? Пояснити було важко. Можливо, з якихось причин цей скарб не вдалося реалізувати відразу? Може, це було небезпечно, адже сума значна, а в купюр, тим паче нових, є номери, які десь зафіксовано… А далі почалася інфляція, і вони за короткий термін знецінилися. Потім — грошова реформа. Все, можна клеїти по стінах. Тоді для чого їх тут зберігати? Щоб колись попастися, і це виявилося зайвим доказом? Чому їх просто не викинули? Адже тепер це мізерна сума, копійки! Напевно, важко просто так взяти і викинути гроші, через які пережито божевільний ризик, зіпсовано нерви, гроші, на яких людська кров… Про це можна було тільки здогадуватися. А якщо тут є ще якась схованка? Припустімо, їхня зброя або ще щось? Але тут не могло бути більше нічого, адже я так ретельно оглянув увесь погріб…