Він повернувся, і я побачив незмінного глухаря, притороченого до заплічного мішка. Я повірив і зрозумів, що він тут ні до чого.
Губін розвернувся й пішов уперед, а я кинувся за ним, розповідаючи про свої нічні пригоди. Спочатку він слухав з недовірою, потім з цікавістю та подивом. Виявилося, що Жолудь — це якийсь заїжджий, якого Губіну один раз довелося бачити в лісі з тим самим Васюхою. Я розповів йому все, що відбулося у Гачилівці. Губін радив мені відразу йти до дільничного, але в мене були інші плани. Спробуй тільки влізти в це — і загрузнеш тут хтозна на скільки.
— Як хочеш, — сказав він.
Скоро ми вийшли на околицю Полхова.
Це нагадувало втечу. Як тільки я розпрощався з Губіним, подякував і вибачився за всі клопоти, відразу майнув на пилораму. Там вирувала робота.
— О, — сказав Зеник, побачивши мене, — а я вже думав, що новий пістолет доведеться купувати. Сподіваюсь, не загубив? О Господи, а чого ти такий брудний? У шахті був, чи що? Де тебе два дні чорти носили? Тут оцей приходив… Губін! Казав, що ти пропав десь.
Та я перебив його і, майже силоміць відірвавши від роботи, потяг до хати, а дорогою виклав усе, що сталося. Він дивився на мене широко розплющеними очима і спочатку не вірив. Я показав йому пачку радянських червінців, Васюхину «картотеку» та гільзу від газового, яку останньої миті підняв і сховав до кишені. Він далі дивився на мене і чухав голову.
— Ну, і звалився ж ти, земляче, на нашу голову… — збентежено сказав він.
— Дякуй, що звалився, — відповів я. — Знатимеш тепер, що під прицілом ходив. Чи ти хотів, як страус? Голову у пісок і — не страшно, бо не бачу…
Зеник був украй схвильований почутим і думав, що тепер буде.
— Не знаю, — сказав я, — швидше за все, гадаю, ваш Васюха тепер кудись подінеться і ви його більше не побачите. Але про всякий випадок треба терміново все розповісти Петрові, а він уже вирішить що й до чого. Я б казав — зупиняйте роботу і печемо в Уренгой. Ви — до Петра, а я додому. Більше тут не маю що робити. Й так ледве видерся…
У хаті знайшлося відро води, і я мусив нашвидкуруч хоч якось привести себе у належний вигляд.
— Зенику, — сказав я, — залиш мені газового хоч до Уренгоя. Будь ласка. Сам бачиш, які справи. Хотілося б живим-здоровим додому дістатися.
— Знаєш що, друже, я тепер з ним взагалі ніяких справ не хочу мати. Ось що, давай так — ти його собі забирай назовсім. Я його й бачити не хочу. В разі чого скажу, що ти вкрав. Ось тобі, — він поліз до рюкзака, — щоб ти на мене не ображався за негостинність, твоя половина — тридцять баксів, а все віддати не можу — дуже накладно. І взагалі, ми ще доки зберемося, роботу згорнемо… Зараз за двадцять хвилин автобус на Уренгой їхатиме, якщо поквапишся, то встигнеш. Тобі ж швидше треба…
Я не сперечався. А Зеник, заким я мився, перебирався та складав сумку, напружено шкріб потилицю.
— Схоже, доведеться нам узагалі звідси забиратися, — сказав він. — Ну його до біса, такі заробітки.
XX
Я дістався до Уренгоя без пригод. Настрій моїх земляків був геть зіпсований. Мабуть, вони так до кінця і не повірили моїм «байкам», але те, що розповідав я, вражало. Напевно, вони і зараз ще сиділи там, украй спантеличені, й радилися, як правильно вчинити.
Літак до Києва сьогодні вже не летів. Був тільки до Москви. І я взяв квиток. Ночувати тут мені аж ніяк не виходило. Кращим здавалося перебути ніч у якомусь з московських аеропортів, а назавтра спокійно вилетіти додому.
Залишалося ще три години і я, аби не стирчати в аеропорту, пішов у місто. Чого вдалося досягти цією подорожжю? В голові усе перемішалося. Розмірковувати на цю тему я не міг. Це зробить Світлана, яку я побачу найближчим часом. Обов’язково побачу. Нехай вона зробить ще одну спробу. Не викликало сумнівів одне — я торкнувся таємниці, торкнувся істини з якогось боку! Можливо, — це прикрий збіг, те, що інша, зовсім чужа, непотрібна мені таємниця вклинилася сюди і завадила з’ясувати все достеменно. Тепер уже шлях туди був відрізаний. Більше нічого дізнатися не вдасться. Чи вистачить того, що є?
І раптом на мить я уявив, що, коли повернуся додому, не буде вже ніякого чорного пса, ніякої містики та жахів, що все пропаде, забудеться, наче страшний сон! Я не знав, чи варто сподіватися на таке. Я зайшов у перше-ліпше кафе, взяв каву з бутербродами, плануючи перебути тут до самого літака. Але думки про тещо чекатиме на мене після повернення, несподівано міцно оволоділи мною. До відльоту залишалося ще три години. Я знав, що більше сюди не повернуся, і не міг викинути їх коту під хвіст. До того ж кава була, наче помиї, а бутерброди черстві.