Мене муляла ще одна обставина. Я згадав це несподівано. Слід Мішки-шамана залишився і десь тут, у самому Уренгої. Адже близько року тому, за свідченням Прохорівни, хтось хотів його отруїти. І привозили його саме сюди, до Уренгоя в одну з лікарень. А що як саме тут мені вдасться дізнатися про щось нове та цінне? Три години!
Я зловив таксі і відразу помчав по лікарнях. У приймальному покої районної довго гортали журнали, але такого пацієнта, як Михайло Іванович Хаврюков, близько року тому в жодному списку не було. Я відразу ж поїхав до міської, і тут мені пощастило. Його дані відшукали. Мішку-шамана в березні минулого року госпіталізували у хірургічне відділення цієї лікарні. Піднявшись на третій поверх, де воно розміщувалося, я назвався його єдиним небожем, що приїхав здалеку, і попросив медсестру з’ясувати, в кого з лікарів я міг би розпитати про свого дядька. Виявляється, його пам’ятали. Мене направили до ординаторської й порекомендували звернутися до лікаря Ажгібесова Валентина Сергійовича.
Я постукав і відчинив двері. Він був сам і, скинувши халат, застібав сорочку. Невисокий, вусатий, з ледве вираженими східними рисами обличчя.
— Пробачте, — сказав я. — Валентин Сергійович?
— Так. Чим можу?
— Я родич вашого колишнього пацієнта. Приїхав здалеку. Не могли б ви приділити мені трохи часу?
— Ой, рідний мій, часу немає ні грама! Повіриш? За дві години чергування починається, а я тільки-но з операційної. І біжу на обід, у роті ще макової росинки не мав, віриш? А ти кажеш — часу…
Він зашнуровував черевики.
— Як прізвище?
— Хаврюков, — сказав я, — Михайло Іванович. Тридцять шостого року народження.
— Не знаю такого. Коли лежав?
— Рік тому, — відповів я.
— О-о-о, родной мой! Рік тому? Я що тобі, комп’ютер? Приходь завтра, підеш у реєстратуру, там знайдуть його картку, в ній все зафіксовано. А я картку як гляну, то відразу й пацієнта згадаю, а так — вибач, не можу. Ізвіні, родной…
Він уже вибігав з ординаторської, запрошуючи й мене.
— Лікарю, — сказав я, — пробачте мені, давайте так: обід з мене і коньяк, звичайно, також. Я й сам не їв… Зрозумійте мене, я приїхав здалеку, з іншої, можна сказати, держави. Завтра мене вже не буде тут. А з дідом проблеми. Ви ж його оперували, щось мені порадите. Хоч якісь ліки йому куплю. Його ваші медсестри відразу пригадали, то й ви згадаєте!
Ажгібесов зміряв мене поглядом і просто сказав:
— Ну, гаразд, раз уже такі проблеми.
Кафе було недалеко від лікарні, і ми всілися, знайшовши підходяще місце в кутку.
— То що там з вашим родичем? — випивши чарку і закусюючи, запитав він.
Його манера їсти була такою ж, як і ходити, — дрібно та швидко. Проте своєю простотою та раціоналізмом цей чоловік викликав у мене симпатію. Я, як міг, описав йому зовнішність свого «родича».
— А-а-а… Хаврюков? Як же не пам’ятати? Звичайно. Рідний мій, такі пацієнти на все життя запам’ятовуються, повір мені. Що ти там кажеш, отруїли його? Хто тобі таке сказав? Та він сам себе отруїв! Пив, як швець. І зараз п’є?
Я мовчки кивнув.
— Ну так от, була в нього проривна виразка, як зараз пам’ятаю. Його вже такого привезли — в стелю дивився. День чи два вдома сидів. Ну, розумієш, що це таке? Була в шлунку виразка, трісла, і весь харч разом із брагою поміж кишок пішов. Це ж катастрофа, серйозні справи! Ну, прооперували ми його вночі, а на другий день у нього біляк почався. Ну, біла гарячка, знаєш?
Я кивнув.
— Та він же, як з’ясувалося, чорно пив! Вони, розумієш, як п’ють регулярно, то ще нічого. А як їм раптово перекрити алкоголь, таке може початися! І як я тоді упустив це? Ми завжди, як потрапить хтось підозрілий, кажемо родичам, щоб приносили щодня грам по сто, щоб такого не сталося, а тут… Рідний мій, ти б бачив, що він виробляв! На другий день марити почав. Чекай, що це було? А, точно! Собаки за ним ганялися! Скочив він з ліжка, уяви собі, разом з усіма швами, трубками, це ж увесь живіт трубками понатиканий! Разом з крапельницею! З усім тим хазяйством зірвався і погнав коридором. Бачте, пси якісь за ним гналися. А то ще й на вечір почалося, нікого у відділенні немає, самі дівчата — сестри та санітарки. Давай ловити — та де там! Він голий, з трубками коридором літає! Ледве скрутили. Мусили простирадлами до ліжка прив’язати, накололи, ледь приспали, а назавтра знову те саме! Я думав, ми його втратимо. А йому хоч би що! Так і виписався на восьмий чи дев’ятий день, і хоча б один шов розійшовся! Вони, оті худі алкаші, взагалі дуже міцні…
— Пес, — сказав я, — пес за ним біг, а не собаки. Один великий чорний пес.