— А… ти знаєш, точно! — Ажгібесов навіть зрадів. — Ти знаєш, справді. Ну, забув я, давно вже було… А що, ще й досі бігає?
— Бігає, — сказав я. — Не знаю, що й робити.
— Ну, так це закономірно, — заявив він. — Алкогольний делірій. Звичайна справа. І не таке буває. І динозаври бігають, і тигри, і миші… Кому що до вподоби. Як надивишся на те все… Буває, лежить цілий день і коня запрягає: «Манька, с-сука, виводь гнідого!» І — водить руками, «запрягає». А за п’ять хвилин знову: «Манька, с-сука…» І так цілий день. Ось до чого допиваються. А ти кажеш…
— Ви впевнені, — запитав я, — що це пов’язано з пияцтвом?
Він подивився на мене як на дурного.
— А з чим же? Знаєш, скільки я їх перебачив? Ой, п’є наш народ… У нас і нарколог є, але ми його навіть не кличемо тепер на таке — самі вже наркологами поставали. Виведемо з делірію, шви познімаємо — і в наркодиспансер. Ти свого, до речі, завези туди. Воно, звичайно, не допоможе, якщо все життя не просихає, але завезти можна…
— Ну, а все-таки, — не заспокоювався я, — якщо не алкоголізм, що ще може бути причиною таких видінь? Невже тільки горілка?
— Шизофренія, — безапеляційно заявив він. — Психоз. Але, повір мені, це не той випадок. Вези його прямим ходом у наркологію, там розберуться. Може, хоч буде спокій на якийсь час. А там знову почне.
За годину ми з ним приємно розпрощалися, а ще за якийсь час я вже стояв в аеропорту. До вильоту залишалося кілька хвилин. Я підійшов до однієї з кас і простяг у віконечко конверт, попросивши передати його черговому міліції. Там лежали гроші, за які вже не можна було щось купити, целофановий пакет з картками та аркуш, де я накидав пояснення, які вважав необхідними. Потім, проходячи повз урну для сміття, непомітно опустив туди більше не потрібний мені пістолет і злився з натовпом людей, що прямував до місця посадки.
XXI
Два перельоти, здійснені за наступний день, надзвичайно мене виснажили. Додалася до цього й ніч, проведена у незатишному Шереметьєвому, який навіть уночі виглядав наче розбурханий мурашник. Тому й не було нічого дивного, що, сівши, нарешті, ввечері у Франківську на свій рідний приміський, попри хвилювання, яке зростало щохвилини, я миттєво «відрубився». В голові ще роїлися уривки невтішних думок, а очі заплющилися самі. Напевно, це сталося автоматично.
Проспав я аж до своєї станції. Ось і все. Кінець подорожі. Двері дизеля розчинилися, і, пропускаючи вперед кількох пасажирів, я зійшов з підніжки у густу темряву. За спиною застукотіло, і поїзд, набираючи швидкість, зник за поворотом. Дід з залізничним ліхтарем зайшов у приміщення станції, на пероні згасло світло. Я навмисно постояв ще кілька хвилин. Десь далеко все слабше чулися голоси пасажирів, що зійшли разом зі мною. Закинувши сумку за плече, я рушив звичним шляхом.
Хвилювання дедалі зростало. Зараз. Зараз я озирнуся і побачу, що діється за спиною. Один раз я навіть зупинився, щоб зробити це, але знову рушив далі. Я боявся не чорної плями, що плистиме за мною краєм дороги на відстані кількох кроків. Навпаки, я усвідомлював, що боюся зараз озирнутися і не побачити її. Що тоді буде? В мене народиться надія, що все скінчилося, що, сам того не підозрюючи, я зробив щось таке, що позбавило мене жахливого переслідувача. Я боявся в це вірити, бо мати таку надію, а потім втратити її означало б для мене кінець. Майже кінець. Навряд чи в мене залишилися б після цього моральні сили, щоб і далі борсатися у посудині без дна.
Але й невідомість важко витримувати довго. Я оглянувся, шукаючи його. Під грудьми гидко смоктало. Очі давно звикли до темряви, але ніде не знаходили чорної плями зі знайомими обрисами. У це важко було повірити. Пройшовши кілька кроків назад, я засвітив ліхтар. Його промінь ковзав по бур’яні та камінні дороги. Я озирався кругом. Нікого. Тільки ніч і темрява. Десь у глибині душі, перебиваючись по літаках, я відчував, мав таку надію. Щось мало статися. Щось у складній сфері взаємостосунків матеріального з нематеріальним, незрозуміле для мене. Несвідомо, рятуючись від цієї та інших небезпек під час свого карколомного уренгойського сафарі, я мусив зрушити якісь невідомі важелі — і він зник назавжди. Невже це можливо? А що ж тоді? Адже я не божевільний?
Напевно, майже всю дорогу додому я пройшов спиною вперед, тому що постійно озирався, з радісним подивом оглядаючи дорогу, бур’ян та паркани. Тут не вешталися більше ніякі пси! Одного разу серце моє стислося, коли збоку почувся шурхіт і за кілька десятків кроків невідомо звідки вибіг шкарадний бродячий песик. Він нерішуче постояв, розмірковуючи, чим пахне для нього зустріч з незнайомою людиною серед темної вулиці, потім підняв лапу на електричний стовп і повернув у інший бік. Мені не вдалося добре його роздивитися, але я чув, як цокотять по камінні його кігті, а коли я підійшов до стовпа, промінь ліхтаря висвітлив на ньому бризки. Цей пес був не з тої опери.