Я підвівся, вражений цією принципово новою думкою. А що як я також його дичина? Що як він, наче той висловухий неповороткий гончак, не може завдати ніякої шкоди і лише лякає здобич, тобто мене, своїм невтомним переслідуванням? У такому разі повинен існувати і той, хто причаївся десь в очікуванні моменту, коли я нарешті опинюся там, де треба, щоб натиснути на гачок. Хто він?
І я пригадав, як двічі вже опинявся на волосинку від загибелі, відтоді як пес почав переслідувати мене. Як я задихався, привалений землею у погребі; згадався обріз у руці вбивці з непохитним поглядом. Можливо, в один з цих моментів я і мав, нарешті, перетворитися на його трофей? Просто йому не пощастило. Але гони ще тривають…
Хто ж він? Осягнути це було понад моє розуміння. Я відчував себе нездатним на це. А поки що мене переповнювало бажання перекусити навпіл хоча б того, хто, виконуючи волю господаря, біг за мною, заганяючи в пастку.
Та нічого конкретного вигадати я не міг. Усі мої ідеї розбивалися об один факт — пес був нематеріальний. Він не залишав слідів на снігу, йому не шкодили постріли з рушниці, його ніхто не міг побачити. Ніхто, крім мене. Отже, логічно, що не завдадуть йому шкоди й вогонь, і вода, й електричний струм… То чим тоді на нього діяти? Можливо, існують якісь поля, наприклад електромагнітні, або щось подібне, які могли б впливати на такі явища? Але як це здійснити? Все здавалося нереальним, та й не гарантувало успіху. І все ж таки, і це доводила історія людства, не може бути такої зброї або сили, проти якої немає захисту, протидії. Потрібно тільки її винайти.
Досі я схилявся до ідеї впливу на нього матеріальними засобами. А що як піти кардинально іншим шляхом? Якщо він не б об’єктом матеріального світу, цілком логічно спробувати діяти на нього якимись нематеріальними силами. Якими? Що найвагоміше я міг застосувати проти нього? Я миттєво пригадав розповіді Світлани. Злість? Ненависть? Я і так ненавидів його. Та йому це було однаково. Він спокійно робив свою справу. Що ще? Піти в протилежному напрямі? Полюбити його? Запросити до хати, дати підстилку і миску? Нісенітниця, маячня. А що як… Світлана казала, що є чорна та біла магії, що як вони могли б на нього подіяти? Та ні, я на цьому не розуміюся. А Світлана читала про це, казала, що знайома з якимись теоріями. Якби це допомогло, вона запропонувала б мені. Все не те… А що як його вб’є просто моя байдужість? Коли він побачить, що я його не боюся? І я вхопився за цю ідею. Він був нематеріальний і діяв тільки на мої почуття, емоції, на мою свідомість. Тобто на такі ж нематеріальні речі, як і він сам! Я повинен був позбавити його місця в цьому просторі, не дати їжі та повітря, а ними для нього був, безперечно, мій жах. І тоді він піде від мене. І я, наче потопельник за соломинку, схопився за цю ідею. Адже вона була моїм останнім шансом.
Та легко виявилося сказати — я не боюся. Важче — справді не боятися. Я опинився перед завданням, рівень якого явно мені не під силу. Можна переконувати себе до нестями. Але керувати власними емоціями та почуттями? Я вперто продовжував цей безглуздий аутотренінг і розумів його марність. Я не міг примусити себе не боятися його десь там, у глибині підсвідомості, так само, як і любити, або, припустімо, хотіти, щоб він залишився зі мною назавжди. Людина не здатна себе в такому переконати. Я міг би зараз вийти за двері, піти куди завгодно, аби зустрітися з ним. Я відчував себе здатним на це. Але, щоб не боятися в глибині душі… Отже, і цей спосіб мені нічого не давав. І раптом божевільна ідея, наче блискавка, простромила мою свідомість. Від неї навіть стало спекотно. Я не міг примусити себе не боятися його в підсвідомості, але міг це принаймні продемонструвати йому. Якщо пересилити свій жах, підійти до нього і сказати, що не боюся? Він не розуміє слів. Говорити безглуздо. А що тоді зробити? Я знав. Залишалося підійти і торкнутися його. І що, він зрозуміє, що його ніхто не боїться, і втече? Але ж мене тільки від думки про це вже охоплював відчай!
День минув непомітно, і за вікном уже смеркло. Не тямлячи, що роблю, я підвівся і вдягнув куртку. Здоровий глузд підказував, що не варто цього робити. Та ні, він не підказував. Він кричав криком! Але я не слухав. Мною оволоділа якась одержимість божевільною думкою, і, відчинивши двері, я вийшов надвір. Від безперервного сидіння за столом заклякли ноги, після випитої кави крутилася голова та добряче гупало серце.
Дійшовши до парку, я оглянувся. Чорна пляма розпливалася в пітьмі за кілька кроків від мене. Чи давно він плентався за мною? Навколо — тиша. Небо геть-чисто обсипане зорями. Повітря так приємно, по-весняному, пахло. Я ступив уперед. Але він не позадкував, зберігаючи належну відстань. Пес залишався сидіти. Ще один крок, і… ще. Тепер нас розділяло якихось два кроки. Він ніяк не реагував на моє наближення, сидів, опустивши голову, і зараз пітьма не давала змоги бачити, як рухаються його боки. Скажено билося серце. Не треба було пити стільки кави. Пульсувало навіть у ямці під шиєю. Що далі?