Після повільного бігу й скрадання під стінами будинків, вузькими завулками й проходами, перед Фабіаном і ангелом урешті-решт постали двері чорного ходу молитовного дому. Фелікс знов дмухнув на замкову шпарину, як уже робив був на дзвіниці, відчинив двері й зайшов досередини.
«Як добре, що він не якийсь там грабіжник, — подумав Фабіан. — Інакше міг би проникати куди завгодно».
Вони опинилися в напівтемному коридорі біля широких сходів. Фабіан помаленьку піднявся на першу сходинку. Вона злегка скрипнула, і ангел на нього цитькнув.
— Йди тихіше! — засичав він. — Тупаєш як табун бегемотів.
Фабіан звів очі до неба. Насправді ангел Фікс зі Штабу Всевишнього перебільшив. Хлопець обережно прочинив двері й зазирнув до зали зібрань. Вона була порожня. Вони опинились на сцені, де стояла катедра. Фелікс почимчикував на подіум, плутаючись у довгій мантії, і задумливо роззирнувся по боках. Потім піднявся на катедру. Вона була велика й широка та ще й з мікрофоном.
Фабіан спустився в залу шукати схованку для Фелікса. У самім кінці зали була галерея. «Може, там?» — подумав Фабіан і завзято озирнувся на Фелікса. І перелякано завмер на місці. Фелікс зник.
Фабіан кинувся на подіум до катедри. Куди це подівся той малий ангел? Невже вийшов чорним ходом надвір? Фабіан відчинив двері й виглянув, але Фелікса не побачив.
— Феліксе! — півголосом покликав він. — Феліксе Фіксе!
— Піп-піп, — відповів слабенький голосок.
Фабіан спантеличено роззирнувся. Хтозна-звідки то пікало.
— Ти де? — крикнув він і знов зійшов на сцену.
— Ану вгадай, — відповів голос. — Спробуй мене знайти.
Фабіан роззирнувся навколо, а тоді підійшов до фортепіано й заглянув за нього. Там не було нікого.
— Холодно-холодно, — дражнився голос. — Ану поворуши мізками.
Фабіан пішов у бік катедри. Саме там стояв Фелікс, коли він бачив його востаннє.
— Уже тепліше, — сказав голос, що тепер, здавалося, долинав десь із-під долівки.
Фабіан ступив ще кілька кроків.
— Гаряче-гаряче, — почув він. — Ти вже близько.
Фабіан підійшов до катедри й постукав по ній.
Звідти долинув глухий звук, тож, очевидно, там було порожньо.
— Зійди на неї, — почув він голос Фелікса.
Фабіан зійшов на катедру. Між двома шторками, що звисали зі столу, де стояв мікрофон, вигулькнуло задерикувате Феліксове личко.
— Найкраща в світі схованка, — радісно мовив він. — Тут я й сидітиму. У тебе лишилися марципани?
Фабіан сягнув у свої кишені й вийняв зім’ятого пакета.
— Ось, — сказав він, простягаючи його ангелові. — Може, там один чи два ще є.
Фелікс жадібно схопив пакета.
— Вистачить, — сказав він.
Тієї миті хряснули двері, й хтось уставив ключа в шпарину замка на дверях, що вели до зали зібрань. Фабіан і Фелікс кинулися за шторку. Вони притулились один до одного й завмерли.
Вони чули, як хтось зайшов до зали й заходився пересувати стільці. Скрипучі кроки догупали до сцени й стихли перед самою катедрою. На хвилю запала тиша, мовби той, хто прийшов, стояв і роззирався навколо. Потім кроки поскрипіли до катедри. Фелікс обережно відхилив шторку. Вони побачили гостроносі чорні черевики. То був секретар. Він постукав пальцем по мікрофону.
— P-раз, дв-ва, тр-ри — проба, — шпарко проказав він. — Працює справно. Зараз я продивлюся бурґомістрову промову.
Він так шумно поклав перед собою на стіл важку течку, що катедра аж задзвеніла, і вийняв із неї якісь папери.
— М-м, м-м, отже я, — почули вони його бубоніння. — М-м-г. Поки що не кажіть «ні». Все під контролем. А, це ти.
Останні слова прозвучали вельми кисло, і Фабіан та Фелікс зрозуміли, що, очевидно, зайшов іще хтось. У залі почулася чиясь хода, цього разу швидка й енергійна.
«Юнсон, — подумав Фабіан. — Авжеж, він».
— Фенвік тут, — сказав Юнсон. — Він хоче бути певен, що контракти підпишуться сьогодні.
— Йому треба трішки набратися терпіння, — раптом верескнув секретар. — Ми повинні поводитися обережно. І зібрати якомога більше людей на цю зустріч.
— Ти дістав тістечка? — спитав Юнсон.
— Та ледача пекариха сказала, що вони можуть спекти лише п’ять тістечок, — сердито пирхнув секретар. — Але я ще спорожнив кондитерську, забравши там усе печиво й марципани. Тож солодощів буде вдосталь.
Навіть у темряві манюсінького закапелка, де вони сиділи, Фабіан зміг помітити бурштиново-жовту іскорку в ангелових очах. То свідчило про те, що лагоминки не залежаться.