— Цікаво, чому бурґомістр нічого не хоче робити зі своїм будинком? — спитав Райн. — Теперішній його вигляд просто ганьбить усе місто.
— Таж він ізвідси буде перебиратися, — відповів Фабіан. — Кажуть, що бурґомістр мешкатиме у великому будинку потойбіч парку. Там останнім часом жило багато ремісників.
Далі вони минули ратушу, дивовижну будівлю надзвичайного червоного кольору з фронтонами й шпилями і ще більшою кількістю статуй у нішах уздовж фасаду. Статуї теж були творінням родини Берґгаммерів. Берґгаммери накладали характерний відбиток на місто впродовж кількох сотень років і робили все для того, щоб воно стало таким, як є.
Хлопці завернули за ріг і тут же знов узяли ліворуч, шмигнувши у вузький завулочок. Із лівого боку будинки мали чорні ходи з вікнами на Майдан Ратуші. Відразу ж за Кресповим будинком Фабіан зачепив ногою якогось блискучого предмета, що, дзенькнувши, перелетів потойбіч бруківки. Райн нагнувся по нього.
— Ой! — скрикнув він, швидко відсмикнув руку й засунув указівного пальця в рот. — Я вколовся!
Фабіан схилився до стічної канави, куди впав той блискучий предмет, і обережно його підняв. Він був круглий, з гострими зазубринами по краях. То була срібна шпора.
Фабіан сховав її до кишені. Шпора безперечно належала чоловікові, якого він бачив за церквою. Треба поговорити з Феліксом, і то якомога швидше. Одначе то буде не раніше, як після зібрання.
Вони зійшли сходами до пекаревого будинку й постукали у двері калатальцем, що мало форму кренделя.
Відчинила Луара, маленька Понтусова сестричка. Вона тримала в руці напівз’їдену булочку. Попри те, що весь рот у неї був забитий тією булочкою, дівчинка крикнула в хату:
— Поонтуш-ше! До тебе плийсли Фабіан і Лайн!
Не перестаючи жувати, вона впустила хлопців до хати.
Вибіг Понтус — його кучері розвівалися на всі боки.
Фабіан і Райн пояснили в чому річ і показали візитівку, яку отримав Райн.
— Я не отримував ніякої візитівки, — трохи образився Понтус. — Але ж, мабуть, ні ти, Фабіане, ні Роза її теж не отримали?
— Я, принаймні, не отримав. А Розу ми ще спитаємо, — сказав Фабіан, Понтус тим же часом узував кросівки. — Цікаво, що вони скажуть, коли ми вчотирьох явимося на те зібрання?
Розин будинок вирізнявся якимось особливо блакитним кольором, — такі кольори могли бути тільки у Вовчих Горах. Побачивши той красивий будинок Петруса Плате і його доньки, Фабіан забувся й думати про бурґомістра Креспа. Бурґомістр не належав до життєрадісних людей, і це видно було з його будинку. Роза й Петрус, лишившися самі по смерті Розиної матері, збагнули, що земні радощі не закінчилися, і щиро дбали про щастя одне для одного.
Петрус Плате відчинив двері.
— Привіт, хлопці, — сказав він. — Роза в кухні робить уроки.
Коли вони зайшли до затишної кухні, Роза сиділа за довгим столом, а перед нею лежали дві розгорнуті грубезні книжки. Вона щось писала й старанно робила помітки, докіль у неї зламався олівець.
— Ви знаєте, скільки століть пішло на побудову церкви? — спитала вона й суворо глянула на них.
Хлопці закивали головами, правда, трохи спантеличено. Райн розтулив рота, щоб відповісти, але Роза підняла руку, мовби подаючи знак мовчати, схилилася над книжкою й стала читати вголос:
— «Лицар Вовк із Вовчого Замку звелів відлити два величезні церковні дзвони на майдані біля церкви…» — І там, як ви знаєте, ще й досі видно западини, що від них лишилися! — додала вона повчальним тоном і заходилася читати далі: — «Жодні дзвони парафії не звучали краще за ці. Всі церковні дзвонарі й пономарі жадали, щоб їхні імена було вигравіювано на найбільшому дзвоні». Достоту так, як і твій батько, Фабіане, а, можливо, й ти. А тепер слухайте найцікавіше: «Кажуть, якщо місто опиняється в небезпеці, то всі, хто народився тут, можуть чути дзвони, хоч би де вони в світі перебували, оскільки ті дзвони мають магічну силу. І саме це й сталося з лицарем Вовком. Він подався галасвіта шукати щастя, доручивши пильнувати місто своєму двоюрідному братові, графові Фенрісу. Одначе граф був лихий чоловік, який тільки й думав про своє збагачення, і став дерти з міщан непомірні податки. Окрім того він розпорядився спорудити для себе самого в храмі розкішну каплицю і оздобити її золотом і мармуром. Місто весь час занепадало, люди носили якісь допотопні лахи, а граф Фенріс тим часом жирував у білому капелюсі й чорному оксамитовому плащі, поблискуючи срібними шпорами на чоботях».