— Ну авжеж, ми підемо! Я можу здійняти бучу й вимагати створення дівчачої команди. Хай вам грець, вимагатиму. Задля сміху!
З книжками в руках вони побралися сходами до пасторової садиби. Калатальце на дверях було у формі долоні, що тримала яблуко, і Роза вдарила ним об зелені двері.
Економка провела їх у бібліотеку — чималу кімнату з високими стінами й книжками від підлоги до стелі. Пастор, намагаючись утримати рівновагу на верхівці драбини, майже під самою стелею старанно гортав якусь здоровенну й надзвичайно старовинну книжку. Органіст Птахоспів стояв поруч, обома руками тримав драбину й занепокоєно позирав на пасторове погойдування.
— Привіт! — радісно вигукнув пастор, поправив однією рукою окуляри, а другою махнув дітям.
Драбина загрозливо похитнулася, і Птахоспів ледве стримав крик, намагаючись її втримати.
Діти кинулись допомагати. Але пастор уже почав спускатися. З грубою книжкою, міцно притиснутою під пахвою, і в окулярах, які сповзли на самий кінчик носа, він повільно злазив додолу, тим часом як драбина під ним гойдалася, мов щогла в шторм. Напівдорозі в нього з ноги спав допотопний зношений капець, вдаривши по голові органіста Птахоспіва. Та пастор ліз далі й урешті-решт щасливо приземлився між дітьми на підлогу. Чути було, як органіст полегшено зітхнув. Фабіан підняв капця й подав його пасторові. Старий чоловік із книжкою в руках плюхнувся на стілець, спинку якого було зроблено у формі вуха, взув капця й добродушно засміявся.
— Ну й вилазка, — сказав він. — Але, здається, я знайшов те, по що лазив. — Він ударив рукою по книжці, здійнявши хмару пилюки. — Як добре, що ви прийшли, — вів далі пастор. — А ти, Розо, бачу принесла ті хроніки, що брала. Чудово. Ми з Птахоспівом саме збиралися трішки заглибитися в міську історію. Тепер зможемо просунутися ще далі.
Птахоспів кашлянув. То був високий худорлявий чоловік із довгою шиєю і товстим кадиком. «Він мовби проковтнув чимале яблуко. І воно ще не потрапило йому в живіт», — подумав Фабіан. Коли органіст говорив або хвилювався, адамове яблуко ходило то вгору, то вниз. Майже неможливо було за тим устежити.
— Як ви знаєте, пастор теж пише свою хроніку міста, — переминаючись із ноги на ногу, сказав Птахоспів. — І я йому допомагаю. Через те для мене важливо зробити огляд історії міста, щоб ми могли протягнути лінію від того часу, як лицар Вовк заснував його, й донині. Я вже опрацював ті книги, що ти, Розо, брала, й зараз ми саме говорили про графа Фенріса та зраду міського писаря Креспа.
— Через те я так високо й лазив, — пояснив пастор. — У цьому старовинному фоліанті йдеться про них обох.
— То щось пов’язане з Креспом? — поцікавився Райн.
— Не з нашим Креспом, а з одним із його предків, що перебував на посаді писаря, з Натаніелем Креспом, — повагом відповів пастор. Гортаючи сторінки, він мимохіть струсив із рук якогось павучка. — Через ту пригоду родина Креспів зажила поганої слави. Натаніель Кресп піддався на вмовляння графа Фенріса стати його спільником і дерти непомірні податки з населення. Коли місто після повернення лицаря Вовка було врятовано, Фенріса прогнали геть, а Натаніеля Креспа помилували, лишивши йому будинок. Але все його майно було конфісковано, і Креспів рід звідтоді зубожів. Писарева садиба багацько-пребагацько років не обновлялася. Наш бурґомістр Еґон Кресп, певно, радий-радісінький, що перебирається до помешкання бурґомістра.
— На жаль, відтоді до родини Креспів приклеїлося тавро зрадника, — зітхнув Птахоспів. — Навіть тепер, коли минуло стільки часу, мало хто цілком довіряє Креспові.
— Та, мабуть же, довіряли, якщо вибрали бурґомістром, — сухо сказав пастор. — Окрім того, здається, бідолашний чоловік ладен зробити що завгодно, аби врятувати репутацію родини, навіть якщо він єдиний, хто поки що лишився.
— З нашим Креспом теж відбувається щось дивне. Ось запитайте Фабіана! — шпарко сказав Понтус.
Усі обернулися до Фабіана, й той зашарівся. Він, власне, не збирався розказувати про те, що сталося за церквою, але тепер довелося. Він сушив собі голову тим, як йому застати пастора віч-на-віч, щоб розпитати про ангелів. І от дочекався. Він розповів усе, що бачив і чув.
Пастор Лінд та органіст Птахоспів перезирнулися. Фабіанові здалося, що вони обмінялися чудними поглядами, їх мовби ніщо й не здивувало. Може, вони вже щось про це знали?
— Он як, — трохи помовчавши, сказав пастор. — Ти можеш змалювати чоловіка з сигарою? Будь ласка, детальніше.
Фабіан малював чоловіка від ковбойського капелюха до чобіт. Коли ж дійшов до срібних шпор, — і пастор, і Птахоспів здригнулися.