Дзвінкий дівчачий голосок пролунав у кімнаті по-чудернацькому незвично. Залягла тиша. Всі оглянулися назад, і Фабіан страшенно розгнівався, коли побачив, у скількох людей на губах з’явилися напівзневажливі посмішки. Роза була серед них єдиною дівчиною, атож, єдиною, але хіба вона не мала такого самого права на слово, як і решта?!
Та Розу, здавалось, не збентежили ті зневажливі погляди. Вона вперто вела далі.
— Мені хотілося б знати, чи ви робите ставку на дівчат? Я давно мріяла грати у футбол! У нас же є чимало гарних дівчачих команд.
Пан Юнсон відкашлявся і знов зверхньо всміхнувся, але цього разу вже трохи невпевнено. Тоді озирнувся й кинув погляд на Оксамитового Лицаря, який, підвівшися, підійшов до краю сцени. Якусь мить він пильно дивився на Розу крізь темні окуляри. Потім похитав головою і повернувся на своє місце. Пан футбольний суддя Юнсон схопив мікрофон:
— Ми, дівчинко, запровадимо любительський приз, хоч це й не передбачалося. А ще мені здається, що ти не вийшла ні тілом, ні зростом, аби грати у футбол. Краще берися за те, що можеш.
Ці слова викликали в залі гучний регіт. Навіщо дівчатам приходити сюди й демонструвати свої здібності? Футбол — спорт хлоп’ячий. Турд зневажливо пожбурив у Розин бік зібгану обгортку з-під шоколадки й показав язика.
Роза знов сіла на стілець, її обличчя пашіло гнівом. Фабіан підскочив. Йому хотілося захистити Розу, а ще хотілося сказати, що ні він сам, ні Понтус, ні Райн не збиралися ставати футболістами. Нізащо в світі, нехай вони це собі затямлять. Він репетував, як несамовитий, але не міг пробитися крізь товщу галасу.
Юнсон постукав по катедрі.
— Тихо, — владно крикнув він. — Нам треба дотримуватися програми.
Це нічого не допомогло. У залі й далі стояв шарварок, і невеличка групка на задньому ряду підвелася, щоб іти. Їм більше нічого було тут сидіти.
Юнсон схопив суддівського свистка й засвистів у нього так голосно, як тільки міг. Почувся такий пронизливий свист, що здатен був збудити покійника, і тоді в залі зробилося страшенно тихо. Усі немов закам’яніли.
Усі, крім Фабіана. Підводячись, хлопець тримав руку в кишені, і як тільки Юнсон засвистав, маленька шпора вколола йому палець. І той гострий біль так відволік його від свисту, що він лише спромігся похитати головою і збентежено роззирнувся. Довкола нього у вигляді групової скульптурної композиції стояли люди з заціпенілими обличчями та рухами. Батько був напіввипростаний, м’ясник — із високо піднятою ногою, оскільки збирався переступати ряд, що тягнувся позад нього, Райн — із роззявленим ротом і розгніваним обличчям. Роза й Понтус стояли впритул одне до одного, лаштуючись вийти, а пекар зупинився посеред проходу зі схиленою набік головою і тицяв рукою на двері. Решта зали мала не набагато кращий вигляд. Усі позавмирали в найчудернацькіших позах, здебільшого з широко роззявленими ротами, бо саме захлиналися сміхом.
А от на сцені свист, здавалося, ні на кого не вплинув, хіба що на бурґомістра Креспа, який теж закляк за своїм столом. Юнсон захоплено дивився на свисток, що висів у нього на шиї, й переможно оглядав залу.
Аж тут Фабіан помітив на собі чийсь погляд. Оксамитовий Лицар знов стояв на самім краю сцени й пильно його роздивлявся. Хлопець не міг одвести від чоловіка очей і відчув, як у нього по спині поволеньки забігали мурашки. Що це за тип? Хто він, власне, такий і чого він хоче?
Оксамитовий Лицар підняв руку і владно махнув нею Юнсонові. Оскільки на того свисток аніскілечки не подіяв, він зробив рух, щоб зійти з катедри. Зійти то зійшов, але навряд чи так, як собі уявляв. Зненацька цей довготелесий чорновбраний чоловік із гуркотом звалився на підлогу. Оксамитовий Лицар тут же кинувся до нього, і чари втратили силу.
Сидячи на підлозі сцени перед катедрою, пан футбольний суддя Юнсон заходився розплутувати свої шнурки, що були зв’язані в тугий вузол. Через незграбність від його гідности лишився самий пшик. Секретар поквапився на допомогу, але дарма.
Напевно, Фелікс вирішив проблему на свій копил. Оскільки він не міг дати про себе знати, йому довелося вигадати щось інше. Вдався до давнього трюку із зв’язуванням шнурків.
Фабіан похолов, коли побачив, як секретар метнувся до катедри. Очевидно, йому стало ясно, що там хтось причаївся. Він розсунув шторки. Ось тобі, Феліксе, й капець!
Секретар зник у катедрі. Було чути, як він там вовтузився і щось сердито вигукував. Потім вискочив ізвідти як ошпарений. У руці він тримав мантію хлопчика-хориста, замащену в липкий крем від марципанів.
— Чиє це? — крикнув він фальцетом. — Тут товклося якесь нахабне теля, що поцупило марципана й поглумилося зі спортивних черевиків пана Юнсона!