Фабіан повністю забув про страх. Тепер у нього з’явилося багацько-пребагацько запитань. На свій подив він почув, що ангели сміялися. Сміх ангелів. Він був не такий приглушений, як у Фелікса, але й не такий, як людський. Здавалось, що під склепінням дзвеніла якась пісня. Одна її строфа, проникнувши в дзвіницю, вдарилася об найменший дзвін, і він озвався кришталево-чистим звуком, який із тремом розлігся по церкві.
— Не дивися так люто, Феліксе, — сказав Анаїл і поплескав Фелікса по руденьких кучерях. — Напевно, ти таки дістанеш легенького прочухана, оскільки зник без дозволу. Хіба Рафаїл не казав тобі триматися подалі від грози?
Фелікс дивився на нього й копилив губи. Сліпучо-синє світло стало трохи слабше.
— Казав, — відповів він. — Але здійнявся такий прекрасний шум! А мені завжди подобалося гратися з блискавками. Я просто не міг стриматися.
Аж тут слово взяв Касиїл. Він був високий і статечний, з довгим каштановим волоссям і барвистими крильми.
— Може, злість і гарна штука, — сказав він, — але не влучай нею по нас. Тобі потрібно берегти силу на Асмодеуса. Сімсот років він вільно валандався світом. Тепер одним із завдань твого іспиту буде завадити йому заподіяти шкоду, яку він надумався вчинити. Нехай він ніколи не заходить до каплиці зі склепом, бо тоді нам усім, Феліксе, буде непереливки. Запам’ятай це!
Фабіан нашорошив вуха, а Фелікс випростався.
— Асмодеус має загадку, — сказав він. — Я чув, як Кресп її читав. Знаєте, що в нього на думці?
— Ми знаємо все, Феліксе, — пролунала відповідь, — і ти теж помалу про все дізнаєшся. Тобі самому доведеться шукати відповідь. Одначе твій іспит може важити більше й бути важливішим, ніж ти думаєш. Не забувай про своїх помічників серед людей.
— Пам’ятай про церковні дзвони, — додав Ґабриїл. — Вони теж не втратили своєї сили. Якщо місто опиниться в небезпеці, вони здатні кликати на допомогу. Ти знаєш, як треба дзвонити.
— Асмодеус не боїться сюди з’явитися, але він знає, що в церкві його могутність слабшає. Тут забагато доброї енергії. Він збагнув, що ти зробив усе, щоб лабіринт діяв, і що тепер він йому не по зубах, — сказав Камаїл.
Фелікс задоволено хихикнув.
— Клас! — мовив він. — Коли б ви знали, як весело було дивитися на безпорадного бурґомістра, що метався по ньому як дурень. Наступного разу я поставлю його на коліна. От якби туди заманити Асмодеуса!
Ангели намагалися приховати усмішки. Фабіан розумів, що їм аніскілечки не хотілося перетворювати цю розмову на розвагу. Ангели багато в чому були зовсім не такі, як він собі їх уявляв. Мовби й схожі на мальованих у давніх книжках казок та бібліях, але поводилися геть інакше, ніж ті, про яких він читав і чув.
Рафаїл відкашлявся, і на його обличчі залягли суворі зморшки.
— Ну от, — сказав він. — Ми забезпечили тебе одним помічником. Попроси малого Фабіана пам’ятати усе, чого він навчився, і постійно збагачуватися знаннями. Не забувай про строк. У тебе є сім днів і сім ночей. Якщо ти вчасно не впораєшся із завданням, тобі доведеться чекати ще сімсот років, щоб скласти іспит на звання ангела-охоронця. Зрозуміло?
Фелікс кивнув головою. Сліпучо-синє світло майже зовсім зникло, лише інколи спалахував слабенький лиховісний пломінчик.
— Я старатимуся, — відповів він. — Цього разу мені пощастить!
Ангели один за одним погладили Фелікса по голівці.
— Годі, нараду завершено, — сказав Рафаїл. — Повертаймося на свої місця. — Він владно підняв руки, а Фелікс випростався й віддав честь.
Камаїл та Анаїл полинули на свої місця в церкві. Поволі вони знов обернулися на дерев’яні скульптури з порожніми поглядами. Четверо великих ангелів розійшлися по своїх двох каплицях. У дверях до каплиці Фенріса Рафаїл на хвильку обернувся до Фелікса.
— Пам’ятай про зелений промінь, — сказав він і зник.
Наступної миті скульптури вже висіли на стіні. Золотисте світло розтануло, і в церкві стало так, як і раніше. Фабіан усе ще стояв як зачарований на галереї, — він був наскрізь мокрий від поту, а його серце мало не вистрибувало з грудей.
Аж тут до нього долинув слабенький помах крил, і раптом перед ним опустився Фелікс. Вигляд у нього був поважний.