Фелікс сплюнув у долоні й спробував іще раз. Двері однак не відімкнулися. Фабіан помітив, що ангел від роздратування знов засвітився сліпучо-синім світлом. Йому на думку спали слова ангелів про лють, і він сподівався, що Фелікс теж їх пам’ятав.
— Тут був хтось перед нами, і той хтось несподівано запідозрив, що я сюди навідаюся, — сказав Фелікс. — Він гадає, що може мене зупинити, але в нього нічого не вийде!
Поки що, здавалося, нічого не виходило у Фелікса, подумав Фабіан. Ангел знов накинувся на двері, а на його личку з’явився вираз стриманости. Він малював рукою то хрест, то зірки, він дмухав на них, але все було марно. Зрештою ангел затарабанив у двері кулаками й так несамовито вгатив по них ногою, що з нього аж посипалися сліпучо-сині іскри. Двері, як і раніше, не піддавалися.
— Хай йому абищо… — зронив Фелікс і посинів ще дужче. — Це просто жах!
Важко дихаючи, він довго про щось міркував. Потім на його ангельській мармизі ропливлася широка усмішка, й він обернувся до Фабіана.
— Тепер спробуй ти, — сказав він.
Фабіан стенув плечима. Ну й що з того, подумалось йому. Він підійшов ближче й наліг плечима на двері. На його великий подив вони поволі відчинилися, і Фабіан бебехнувся в кімнату, що була потойбіч дверей.
9
Повзаючи навкарачки, Фабіан швидко зіп’явся на ноги. Вони витріщили очі на простору залу. Посередині стояв велетенський важкий довгий стіл із канделябрами. У другому кінці приміщення горів камін. Ліворуч звивалися високі сходи, що вели в будинок, перила на них були з кованого заліза. Тут стояв дивний запах, ніби хтось відкрив пакет нафталінових кульок.
Фелікс переступив поріг і зайшов до приміщення. Фабіан обережно скрадався слідом.
— Де ми? — злякано спитав він. — Це все ще бурґомістрове помешкання? Мені здається, ми йшли цілу вічність.
Фелікс раптом завмер.
— Цсс-с! — мовив він. — Я щось чую. Сховайся під сходи. Мені найменше всього хочеться, щоб Асмодеус про тебе знав. Так буде безпечніше.
Він підштовхнув Фабіана під сходи, де було темніше, і застрибнув на край стола. Всівшись там, він невинно замахав ногами, а Фабіан тим часом почув на сходах над своєю головою чиїсь кроки. Вони були важкі й немовби трохи дзеленькучі. Їх супроводжував слабкий запах сигари. Посеред сходів кроки зупинилися.
— Он як, — долинув до нього голос, від якого по спині забігали мурашки. — Я так і думав. Ніхто інший, крім Фелікса Фікса, не зав’язує таких вузлів. І сталось то не давніше, як удень.
Це був Оксамитовий Лицар.
— Жоден, хто не має образу ангела в душі, мене ще не бачив, — відповів Фелікс.
Фабіан, сидячи під сходами, наморщив лоба. Що саме Фелікс хотів тим сказати?
Голос його звучав інакше, ніж раніше. Він і досі був дитячий, але в ньому почулась якась різка сталева нотка. Фабіан бачив Фелікса зі своєї схованки. Ангел ще не став синім, але його очі, зведені на сходи, блищали.
Кроки важко ступали далі, й ось Оксамитовий Лицар підійшов до каміна. Він і досі був у капелюсі й темних окулярах. Фабіан згадав про шпору, що лежала в кишені. Оксамитовий Лицар мав ще одну, в якої був дзвенючий звук. У Фабіановій голові щось розворушилося, й він силкувався пригадати, де йому раніше доводилося чути про срібні шпори.
— Ну от, — сказав Фелікс. — Отже, тепер твоє ім’я Фенвік. Либонь, Фенріс уже був не до шмиги? Мабуть, те ім’я зажило надто поганої слави? Чому ти не користуєшся своїм власним іменем?
Оксамитовий Лицар холодно хихикнув:
— Я користуюся, — відповів він. — Асмодеус Фенвік до ваших послуг.
Фабіан затулив рукою рота, щоб стримати зойк. Фенріс? Граф Фенріс завжди носив чорного оксамитового плаща, білого капелюха й… срібні шпори, — так було написано в книжці, яку Роза брала в пастора. Невже Оксамитовий Лицар, граф Фенріс і Асмодеус — одна й та сама особа?
Фелікс гучно засміявся.
— Нарешті я це почув, — сказав він. — Нам не можна далі зустрічатися таким чином, — роздратовано додав він. — Цебто, кожні сімсот років. Це ж занадто довгий термін!
— Як на мене, не дуже, — відповів Оксамитовий Лицар. — Утім я знав, що ти не докучав мені відтоді, як звільнив Фенріса з в’язниці Вовчого Замку.