— Віта Берґгаммер? То ангелів створила жінка? Мою матір теж звати Віта. Це рідкісне ім’я, — сказав Фабіан.
— Ну, та це давня історія, але про неї згодом, — ухилився від прямої відповіді Фелікс. — Саме зараз важливіше дещо інше.
— А який же у вас вигляд насправді? — зацікавлено спитав Фабіан.
— Жодній людині не дозволено того побачити, — відповів Фелікс. — Тож угамуйся.
Раптом Фабіан відчув страшенну втому. Навалилося безліч запитань, на які вони повинні знайти відповіді, та й, власне, усе, що відбувалося цієї глупої ночі, було їм обом чуже й вороже, до того ж завтра йому іти до школи.
Зненацька ангел знов завмер і нашорошив вуха.
— Хтось іде! — шепнув він. — Сховаймося за шторами перед дверима, що ведуть на терасу, хутчій!
Фабіан нічого не чув, та все-таки шмигнув за одну з тих важких штор. Фелікс прилаштувався поруч.
— Мовчи та диш, — шепнув він. — Я можу бачити все, що відбуватиметься. Покладися на мене.
Незабаром вони почули, що хтось зайшов до кімнати й забігав по ній сюди й туди.
— Тут є хто-небудь? — спитав він, і Фабіан упізнав голос Юнсона.
Кроки зупинилися.
— Гм, — озвався інший голос, який належав секретареві. — Я міг би дати голову на відсіч, що як виходив, вимикав світло. Певно, Фенвік знов сюди навідувався. Я так був зайнятий учнями, що нічого й не помітив.
— То скільки їх ми вже маємо?
Це знов був голос Юнсона.
— Та не так і багато, як на той час, що є в нашому розпорядженні, — відповів секретар, — але протягом тижня ми з цим упораємося. Можеш розпочинати тренування з тими, хто в нас є, — і він загиготав.
— Я вже розпочав це повним ходом, — сказав Юнсон, і Фабіанові чомусь зовсім не сподобалася та відповідь.
— Хвилиночку, ти мусиш це побачити, — вів далі чоловік. — Заткни вуха!
І тут же з того кутка, де розмовляли чоловіки, пролунав пронизливий свист. Фабіан відчув, як у його жилах захолола кров, і якусь мить у світі не було нічого, крім того жахливого звуку. Потім хлопцеву руку здавила м’яка рука ангела, нараз кров у жилах запульсувала як і раніше, і він знов оговтався. Кімната й досі мовби тремтіла від луни того свисту.
Швидкі, нервові, важкі кроки відлунювали в усьому будинку. Двері відчинилися і знов із хряском зачинилися. Нараз десь із самого низу почувся ритмічний тупіт, від якого підлога заходила ходором. Двоє чоловіків покинули кімнату.
Фелікс невсипно поглядав туди з-за штори. Двері до зали були широко відчинені, й вони могли бачити все, що там діялося. Двоє чоловіків стояли до них спинами у стойці «вільно». Обоє були в чорному одязі, секретар — у костюмі, а Юнсон і досі в судійському вбранні. А з дверей підвалу нескінченним потоком маршували чоловіки та хлопці в чорних футбольних костюмах.
10
Фабіан помітив, що він усе ще тримав Феліксову руку в своїй. Тепер він її міцно стискав, оскільки впізнав тих, що маршували з дверей підвалу. Спереду йшли Турд і його батько, обоє зі скляними поглядами. Ті, хто ступав за ними, мали не набагато кращий вигляд. Усі вони, відбиваючи такт ногами, ішли вперед, і обличчя в них були порожні.
Фабіан усіх їх упізнав. То були хлопці зі школи, і більшість зі своїми батьками. Усі вони приходили на зібрання у молитовний дім.
— Стр-р-р-унко! — раптом крикнув Юнсон, і голос у нього був уже не такий приязний.
Постаті в чорному виструнчилися й гучно вдарили підборами.
Фабіан спантеличено озирнувся на Фелікса, шукаючи ради та підтримки. Що сталося з тими людьми? Чи можна щось зробити, аби їм допомогти?
Ангел приклав до рота палець, мовляв, мовчи.
— Будьте готові до служби! — заревів Юнсон. — Нам потрібні два добровольці, які завтра відвідають Креспа й переконають його передумати.
Фабіан похолов. Про що це він?
Двоє чоловіків тут же виступили з шеренги. То був начальник поліційної дільниці Таґ і лікар Маґель.
Раптом вони помітили, як будинок знов загойдало — здавалося, що задвигтіли стіни й стеля. Із підземелля, що було під ними, вгору здіймався рев, настільки повен гніву, що Юнсон зблід, як полотно.
Рев підіймався дедалі вище, і врешті-решт підвальні двері зі страшезним хряском розчахнулися.
На порозі з’явився Оксамитовий Лицар — так само елегантний, як раніше. Одначе вигляд у нього був набагато страшніший, ніж будь-коли.
— Йой-йой, — почув Фабіан Феліксове бурмотіння. — Який же він розлючений!