Оксамитовий Лицар важко дихав і кидав навсібіч погрозливі погляди. Очі за темними окулярами метали блискавки. Тепер він був Асмодеусом. Фабіан від жаху не знаходив собі місця попри те, що тримав Фелікса за руку.
— Хтось… — повільно й стримано почав Оксамитовий Лицар, — хтось вставляє нам палиці в колеса. У будинок закрався злодій. Спустіть собак! Прочешіть будинок і сад! ЗАРАЗ ЖЕ!
Після того командного крику зчинилась неймовірна веремія, почулося тупотіння чобіт і валування собак. Оксамитовий Лицар, схрестивши руки, стояв посеред зали з розлюченою міною на обличчі, а «футболісти» в чорному розбіглися хто куди. Двоє з них рушили в бік відчинених дверей, що вели до кімнати, де були Фелікс і Фабіан, і Фабіан знов швиденько сховався за штору. Один із хлопців у чорному був син начальника поліційної дільниці, а другий — син лікаря. Вони нишпорили по кімнаті й шукали за всіма меблями. Ось-ось і за штори заглянуть. Фабіан у розпачі глипнув на Фелікса, який собі спокійно усміхався.
Потім Фелікс притягнув Фабіана до себе й накрив своїми крильми. Фабіан відчув, що страх минувся. Здавалось, Фелікс був не менший за нього на цілу голову, а великий і надійний. Хлопець заплющив очі й розслабився. І ось він почув, як десь далеко хтось одним махом розсунув штори.
— Тут нема нікого, — долинув до нього чийсь голос. — Ходімо на другий поверх.
Штори знов зсунулися, і кроки шукачів зникли з кімнати. М’які, мов пух, ангельські крила здійнялися вгору.
Фелікс визирнув у шпарину між шторами. Двері ще звільна зачинялися, а в кімнаті вже нікого не було.
— Нам треба звідси вшиватися, — сказав Фелікс. — Ану наляж на двері за своєю спиною. Нема сумніву, що ти їх відчиниш.
Подвійні двері тераси зі скрипом прочинилися, і до кімнати сильним подувом вітру ввірвалося нічне повітря. Двері зали розчахнулися, і на якусь хвильку їхні силуети на тлі саду, залитого місячним світлом, окреслилися.
Секретар ні миті не вагався.
— Тривога! Тривога! — закричав він. — Хтось проник у бібліотеку!
І тут же учасники пошукової акції, немов підхоплені хвилею у час відпливу чи припливу, змінили напрямок, і всі чорновбрані кинулися сходами з другого поверху вниз.
Оксамитового Лицаря ніде не було видно. Очевидно, він знов повернувся в свої катакомби чекати результату.
Фабіан не знав, що робити. Але Фелікс потягнув його за собою, й вони семимильними кроками помчали садом. Дуже скоро до них долинув пронизливий свист, несамовитий гавкіт і гарчання. Секретар нацькував на них собак. Що ж, доведеться йому спіймати облизня. Фабіан сам собі усміхнувся. Собаки відразу ж їх упізнали, замахали хвостами й заскавуліли. Фелікс усіх чотирьох погладив і прошепотів кожному з них на вухо якісь слова. Собака-вожак підвівся, нашорошив вуха й схилив голову набік. А потім загавкав і кинувся бігти майданчиком для в’їзду та виїзду автомобілів, ведучи за собою і тих трьох. І відразу ж Фабіан та Фелікс почули страшенний лемент біля будинку.
— Що це таке? — репетував секретар. — Нагору! Нагору, кажу я вам, тюхтії! Ні-і-і-і-і-і-і… — а решта все потонуло в собачому гавкоті.
Фелікс стенув плечима й сказав:
— Авжеж, він дасть собі раду, я тільки попросив їх, щоб вони його провчили. Але він, мабуть, надовго це запам’ятає!
Фелікс схопив Фабіана за руку, і вони разом підстрибнули й, перелетівши через велику ґратчасту браму, опустилися потойбіч на землю.
Коли вони опинилися у Фабіановій кімнаті, то хлопець ледве зводив дух. Понад дахами будинків уже займався світанок, і він подумав, що всього за кілька годин йому треба буде збиратися до школи. Що там будуть за уроки, якщо майже всі хлопці попали в полон до бурґомістрового маєтку?
В полон, атож, саме це з ними й сталося. Напевно, там, куди їх зігнали, неможливо було проводити футбольні тренування. Що Фабіанові з Феліксом робити? І начальник поліційної дільниці, й поштмейстер, і лікар перебували серед чорновбраних, тож на їхню допомогу сподіватись марно. Кому вони повинні про все це повідомити?
— Поки що ми нічого не робитимемо, — сказав Фелікс. — Ти ж був на зібранні й знаєш, що всі, кого ми бачили в будинку, прийшли туди з власного бажання. — Він потер підборіддя й глибоко замислився. — Нам треба прогулятися до Вовчого Замку, — сказав він. — І тоді проясниться ще дещо. Кому зі своїх товаришів ти найбільше довіряєш?
— Усім, — аніскілечки не вагаючись, відповів Фабіан.
— Завтра ми повинні їх у все посвятити, — сказав Фабіан. — Нам потрібна допомога.
— Нам? Я мушу розповісти про тебе? — злякано спитав Фабіан. — Вони нізащо в світі мені не повірять!