Посеред тієї кімнати висіли чотири мотузки, прикріплені до дзвонів, а над ними в стелі зяяв отвір, у якому, пороззявлявши темні пащеки, поблискували старовинні церковні дзвони. Фабіан кинувся до них, схопився за дві найближчі мотузки й крикнув ангелові:
— Хапай решту! Ти смикай свої, а я — свої!
Він насунув на вуха вовняні навушники, а другу пару тих навушників простягнув ангелові, але той кинув на нього глумливий погляд, струснув кучерями, схопив у руки мотузку й потягнув її на себе.
На самій верхівці бамкнув найбільший дзвін, — своїм низьким, співучим тоном він змусив гойдатися й дзвеніти ще й інші три дзвони. Фабіан пильнував за дотриманням ритму, та скоро помітив, що в ангела то виходило ще краще, як у нього. З його дитячого личка повністю зникла неприязнь. Ангел висів на мотузках, гойдався сюди-туди і вгору-вниз, ніби знайшов собі найкращу забавку, яка тільки могла бути в небі й на землі. Часом він на повен голос щось виспівував, сміявся і радісно верещав.
А тоді на шаленій швидкості він розігнався від самої стіни кімнати, подався вперед і знов заходився гойдатися на мотузках. Що то був за звук! Ніколи ще дзвони не дзвонили аж так гучно й дзвінко! Ніколи ще мешканці цього невеличкого містечка, прокинувшись після бурі, не відчували такої втіхи!
2
На майдані коло церкви збиралося все більше й більше люду. Ніхто не заходив досередини, всі стояли надворі — милувалися вранішнім сонцем, заслуховувалися радісним передзвоном і приязно гомоніли. З маленького завулочка на майдан завернув і пекар із дружиною. Обтрусивши своє святочне вбрання від борошна, вони принесли з собою приємні пахощі щойно спеченого хліба та булочок.
Слідом за ними пленталися повненька дівчинка в рожевій сукенці й низенький хлопчина Фабіанового віку з русявим прилизаним чубом. Його красива зачіска вже почала розправлятися, бо неслухняні кучері аж ніяк не воліли піддаватися гелю для волосся. Хлопець кілька разів розпачливо провів по голові рукою, та тільки ще більше розкуйовдив чуба. Потім він попростував до бічних дверей, що вели в ризницю. Пекарчука Понтуса Бог обдарував просто оксамитовим голосом, достоту таким чистим і приємним, як і борошно, з якого в їхній пекарні випікався хліб, тож батьки вельми пишалися своїм сином. Він співав у хорі й мав виконувати сольну партію на початку й наприкінці хоралу.
На порозі до ризниці стояв високий кремезний хлоп’як і нетерпляче подавав Понтусові знаки. То був Райн, син м’ясника. І Райн, і Понтус були найкращі Фабіанові товариші, обидва співали в хорі. Фабіан тим часом мав дзвонити замість батька у дзвони, тож із хлопцями не співав.
Побачивши Понтусову зачіску, Райн захихотів:
— Ти що — стояв на голові у відрі з клеєм? — спитав він і поклав важку руку на помащену гелем чуприну товариша.
Понтус фиркнув, струснув ту руку з себе й шмигнув у двері. Авжеж, щойно закінчиться відправа, він одразу ж підставить голову під душ!
Пекар та пекариха, стоячи в гурті з родинами м’ясника й поштмейстера, не зводили з дзвіниці очей.
— Ну й звук! — вигукнув поштмейстер. — Сьогодні Франс Рінґер сам себе перевершив! Я зроду нічого такого не чув!
— Фантастично! — підхопив його м’ясник. — Здається, ніби дзвони співають. Проте яка жахлива була ніч, дідько б її побрав! Я думав, що дах звалиться нам на голови і згорить усе місто. А виходить, вціліли навіть лелечі гнізда.
— Ходімо всередину, — мовила пекариха. — Як тільки замовкнуть дзвони, заграє орган і почне співати хор хлопчиків. Хоч би нічого не проґавити.
На порозі вони майже лоб у лоб зіткнулися з Франсом Рінґером, який ішов попідруч із дружиною, тримаючи одну руку на підв’язці.
Перш ніж здивовані земляки встигли щось мовити, Франс із гордістю випалив:
— Ну, що скажете? Правда ж, мій син стане гідним спадкоємцем свого батька?
— Твій син? Фабіан?
Вигляд у всіх їх був такий, мовби вони звалилися з неба. (Хоча насправді з неба звалився ангел. Але ж товариство того не знало).
— Угу! — Віта й Франс повернули голови в той бік, де мав стояти хор.
— Учора ввечері під час бурі я поламав руку, тож Фабіанові вдосвіта, ще, так би мовити, до третіх півнів, довелося будити органіста Птахоспіва, — усміхнувся Франс.
М’ясник аж вишкірився й поплескав його по плечі. Дзвонар відхилився од нього й скривився.
— Йой!
— Як добре, Франсе, що ти нам це розповів, — насмішкувато мовив м’ясник. — А то ми подумали б, що у вас із дружиною відбулося змагання з вільної боротьби.