Сльози навернулися мені на очі. Не через передчасну смерть його матері, а через його брехню.
Уявіть, скільки горя він мав зазнати, щоб вигадувати листування з матір’ю, якої ніколи не знав.
Його життя скидалося на бездонну криницю, криницю смутку, яку ніколи не можна було наповнити, яку Ів зумів лише накрити уявною лядою — вигаданим листом своєї матері.
Усе те нашепотіла мені на вухо його тінь.
Я сказав, ніби мені треба дописати домашнє завдання, пообіцявши, що повернуся на наступній перерві, і побіг геть. Добігши до дашка, я відчув себе боягузом. Мене ятрив сором протягом усього уроку пані Шефер, але я не знайшов у собі сили повернутися договорити зі сторожем, як пообіцяв.
Удома мама попередила, що ввечері по телевізору показуватимуть документальний фільм про знищення амазонських лісів. Вона принесла тацю з бутербродами, які ми їли на канапі у вітальні. Вона всадовила мене перед телевізором, дала олівець і зошит, а сама прилаштувалася поруч зі мною. Просто жах, скількох тварин зганяють з їхніх місць, скільком загрожує цілковите винищення, бо люди до безтями люблять гроші!
Поки ми, безсилі, спостерігали, як прирікають на смерть бразильських лінивців, особливо симпатичних і близьких мені тварин, мама патрала курку. На середині передачі я зиркнув на ту птицю й пообіцяв собі, що стану вегетаріанцем, як тільки зможу.
Ведучий пояснював нам принцип випаровування — пітніння, досить проста річ. Земля під деревами пітніє так, як ми під волоссям. Піт планети випаровується, і утворюються хмари. Коли вони набрякають, іде дощ, який дає достатньо вологи для того, щоб дерева могли насичуватися й бути в належному стані. Треба визнати, що схема ця загалом гарно продумана. Зрозуміло, якщо продовжувати виснажувати землю, вона більше не пітнітиме, і не буде хмар. Уявіть, що то буде за світ без хмар, особливо для мене! Життя іноді підсовує вам дивні жарти. Я вигадав той реферат про глобальне потепління, аби знайти собі алібі, навіть і гадки не маючи, наскільки зворушить мене ця тема.
Мама заснула, я збільшив звук, щоб перевірити, наскільки глибоко вона спить. Вона не прокинулася, ще один важкий для неї день. Мені було шкода її. Зайва причина, щоб її не будити. Я стишив звук і тихенько піднявся на горище. Невдовзі місяць буде на прямій лінії з вікном горища.
Як уже перевірено першого разу, я стояв рівно, притулившись спиною до шибки й стиснувши кулаки. Серце мало не вискакувало з грудей — усе ж таки було лячно.
Рівно о двадцять другій тінь з’явилася, спочатку тонесенька, ніби риска від олівця на підлозі горища, потім почала рости. Я вкляк на місці, хотів щось зробити, але не міг поворухнути пальцями. Моя тінь мала б бути так само непорушною, але вона підняла вгору руки, тоді як мої були притиснуті до тулуба. Тінь схилила голову на правий бік, на лівий, стала в профіль, а тоді, дивна річ, показала мені язика.
Атож! Хоч смійся і плач одночасно, таке буває. Тінь потягнулася в мене біля ніг і полізла на коробки. Вона попхалася між валіз і поклала руку на один із ящиків, ніби спираючись.
— Ти чия? — пробелькотів я.
— А чиєю я маю бути? Я твоя й нічия більше.
— Доведи!
— Відкрий цей ящик і побачиш. У мене для тебе подарунок.
Я ступив три кроки вперед, тінь посторонилася.
— Не цей, що зверху, ти його вже відкривав, візьми той, що нижче.
Я послухався. Зняв верхній ящик і дістав нижній. Він був заповнений фотографіями, яких я раніше не бачив: то були мої дитячі фотографії, коли я ще був немовлям. Я був схожий на великого зморщеного огірка, щоправда, не такого зеленого і з очима. Вигляд я мав не надто гарний, і подарунок такий мені не сподобався.
— Дивися далі! — наполягала тінь.
На наступній фотографії тато тримав мене на руках, він дивився на мене й усміхався, я ніколи не бачив, щоб він так усміхався. Я підійшов до вікна, щоб уважніше роздивитися його обличчя. Його обличчя світилося щастям, як і в день весілля.
— Бачиш, — прошелестіла тінь, — він любив тебе аж від народження. Можливо, йому бракувало слів, щоб тобі це сказати, але фотографія промовистіша за всі гарні фрази, які ти хотів би почути.
Я розглядав фотографію. Як приємно бачити себе на руках у батька! Я поклав її до кишені піжами, щоб вона завжди була зі мною.
— А тепер сідай, нам треба поговорити, — скомандувала тінь.