Я загорнув ту тріску в серветку, яку поцупив у їдальні, і поклав у ранець.
На уроці історії пані Генрі, поки Клеопатра вила мотузки з Цезаря, я обережно витягнув ту тріску й дублікат листа. Я їх поклав на парту й почав бруднити копію листа, розкидаючи сажу. Пані Генрі, певно, помітила мої зусилля, бо облишила Клеопатру посеред розмови з Цезарем і підійшла до мене. Я хутко зіжмакав папір і вхопив олівця.
— Можна поцікавитися, у чому в тебе руки? — спитала вона.
— У мене потекла ручка, — відповів я, незворушно.
— Якось дивно потекла твоя синя ручка, коли ти весь вимазався чорним. Коли знайдеш, чим нормально писати, перепишеш сто разів фразу: «На уроках історії не малюють». А тепер іди помий руки, умийся і повертайся негайно.
Увесь клас реготав, коли я йшов до дверей. Отака вона, дружба!
Подивившись на себе в дзеркало в туалеті, я зрозумів, на чому піймався. Не слід було витирати рукою чоло: тепер я був схожий на сажотруса.
Повернувшись за парту, я знайшов свій пожмаканий аркуш у такому стані, що вже боявся, чи не зійшли мої зусилля нанівець. Аж ні. Отакий пожмаканий лист виглядав саме так, як я хотів. Наближався кінець уроків, невдовзі я міг узятися до третьої й останньої частини мого плану.
Я сподівався, що мій план спрацює. Наступного дня листа не було в тому місці, де я навмисне погано його сховав під обвугленим шматком дерева від колишньої підсобки.
Та довелося чекати цілий тиждень, щоб у тому переконатися.
У середу я саме розмовляв із Люком на моїй улюбленій лавці, коли до нас підійшов Ів і попрохав мого товариша залишити нас наодинці. Він сів на місце Люка та якусь мить мовчав.
У середу я саме розмовляв із Люком на моїй улюбленій лавці, коли до нас підійшов Ів і попрохав мого товариша залишити нас наодинці. Він сів на місце Люка та якусь мить мовчав.
У середу я саме розмовляв із Люком на моїй улюбленій лавці, коли до нас підійшов Ів і попрохав мого товариша залишити нас наодинці. Він сів на місце Люка та якусь мить мовчав.
— Я написав заяву пані директорці, звільняюся наприкінці тижня. Хотів сам тобі це сказати.
— То й ви підете, чому?
— Довго розповідати. У моєму віці вже пора розпрощатися зі школою. Правда ж? Скажімо, усі ці роки я жив минулим, бранцем свого дитинства. Тепер я вільний. Мені треба надолужити згаяний час, збудувати справжнє життя, стати щасливим.
— Розумію, — промимрив я. — Я жалкуватиму за вами, мені подобалося з вами приятелювати.
— Я теж за тобою жалкуватиму, можливо, якось побачимося.
— Можливо. Що ви робитимете?
— Спробую щастя деінде. Хочу здійснити давню мрію й дотримати обіцянки. Якщо я тобі розповім, ти нікому цього не скажеш? Слово честі?
Я сплюнув на землю.
Ів прошепотів свій секрет мені на вухо. А що це секрет, то я триматиму язика за зубами. Я людина слова.
Ми потисли один одному руки, вирішивши, що попрощатися слід тут-таки. У п’ятницю це буде надто сумно. Таким чином, ми матимемо кілька днів, щоб звикнути до думки, що більше не бачитимемося.
Удома я піднявся на горище й перечитав маминого листа. Можливо, Іва вразили мамині слова про те, що найбільше її бажанням — побачити мене успішним; що вона сподівається, що я опаную професію, якою насолоджуватимусь, і що хоч би яким був обраний мною в житті шлях, доки я любитиму й мене любитимуть, я виправдовуватиму ті сподівання, які вона на мене покладає.
Можливо, саме ці рядки звільнили Іва від пут, які тримали його в дитинстві.
Мені навіть стало прикро, що я поділився з ним листом своєї мами. Так я втратив приятеля.
Пані директорка та вчителі організували невелику прощальну вечірку. Церемонія проходила в їдальні. Ів був популярніший, ніж він думав. Поприходили батьки всіх учнів, що його неабияк розчулило. Я попрохав маму не сидіти до кінця. Я не хотів ні з ким поділяти від’їзд Іва.
То був безмісячний вечір, нічого забиратися на горище. Але засинаючи, я почув зі складок штор моєї кімнати, як Івова тінь мені сказала «дякую».
Відколи Ів поїхав, я більше не гуляю поблизу колишньої підсобки. Я зауважив, що в місць теж бувають тіні. Там гуляють спогади й навіюють на вас смуток, якщо підходити надто близько. Нелегко втрачати приятеля. Утім, часто змінюючи школи, я мав би вже звикнути, але ж щоразу те саме, якась часточка тебе залишається з тим, хто йде, ніби смуток кохання, тільки в дружбі. Не треба ні до кого прив’язуватися, це надто небезпечно!