Я встав і залишив спантеличену Софі на лавці. Тепер, коли я знав причину недуги, треба було поміркувати, що можна вдіяти.
Наприкінці чергування у своїй шухляді я знайшов записку від Софі, вона наказувала мені зайти до неї, хоч би як пізно було.
Я подзвонив у її двері о шостій ранку. Софі відчинила із заспаними очима, на ній була лише чоловіча сорочка.
Вона здалася мені принадною в тому обладунку, хоча сорочка й не була моєю.
Вона почастувала мене на кухні кавою та поцікавилася, як мені вдалося домогтися правди там, де не змогли зарадити троє психологів.
Я нагадав їй, що в дітей своя мова, яку ми вже забули, свій спосіб спілкування.
— І ти подумав, що він звіриться тій дівчинці?
— Сподівався, що нам усміхнеться доля. Навіть найменший шанс вартий того, щоб його спробувати, чи не так?
Софі перебила мене, щоб присоромити за брехню. Дівчинка зізналася їй, що гралася в класики, поки я сидів із її хворим.
— Її слово проти мого, — усміхнувся я до Софі.
— Дивно, — відказала вона так само сухо, — але їй я довіряю більше, ніж тобі.
— Можна дізнатися, хто тобі подарував цю сорочку?
— Я її купила в секонд-хенді.
— Бачиш, ти так само невправно брешеш, як і я.
Софі підвелася й підійшла до вікна.
— Учора ввечері я телефонувала його батькам. Це прості селяни, вони й не підозрювали, що їхній син так прив’язався до того кролика, й аніяк не могли второпати, чому саме до нього. Вони цього не розуміють. Вони вважають, що кроликів розводять для того, щоб їсти.
— Спитай, що з ними було б, якби їх примусили з’їсти їхнього собаку.
— А який сенс їх картати, вони й так самі не свої. Мати весь час плаче, а батько — мов у воду опущений. Ти знаєш, як витягти їхнього сина з цієї безвиході?
— Можливо. Нехай знайдуть мале кроленя, таке саме руде, як і попередній кролик, і якомога швидше везуть сюди.
— Ти хочеш принести в лікарню кролика? Якщо про це дізнається головний — це ти вигадав, і я тебе не знаю.
— Я тебе не викажу. А тепер можеш зняти цю сорочку? Вона мені не подобається.
Поки Софі милася в душі, я дрімав у її ліжку, я надто стомився, щоб іти додому. Через годину їй треба було йти на чергування, а в мене попереду було ще десять годин; щоб відіспатися. Побачимося ми в лікарні. Цієї ночі ми чергували обоє, тільки в різних корпусах, я — на швидкій, вона — в дитячому відділенні.
Прокинувшись, я виявив на кухонному столі тарілку з сиром і записку. Софі просила зайти до неї у відділення, якщо матиму час. Миючи тарілку, я зауважив у смітнику сорочку, яка була на Софі, коли вона мені відчиняла.
До відділення швидкої допомоги я прийшов опівночі. Вписуючи моє прізвище до списку чергових екстернів, старша сестра сказала мені, що вечір спокійний, я міг би й залишитися вдома.
Ніхто не може пояснити, чому в одні ночі відділення швидкої аж переповнене недужими, а в інші — нічого чи майже нічого не відбувається. Але я таки перевтомився, тож був не проти побайдикувати.
Софі підійшла до мене в кафетерії. Я задрімав, схилившись на стіл. Вона штовхнула мене ліктем у бік.
— Ти спиш?
— Уже ні, — відказав я.
— Фермери знайшли рідкісне звірятко, рудого кролика, як ти просив.
— Де вони?
— Тут неподалік, у готелі, чекають на мої інструкції. А я екстерн у дитячому відділенні, а не ветеринар. Якби ти розповів, що думаєш робити далі, я була б дуже вдячна тобі.
— Зателефонуй їм, скажи, щоб підійшли до відділення швидкої, я до них вийду.
— О третій ночі?
— А ти бачила, щоб головний розгулював коридорами клініки о третій ночі?
Софі заходилася шукати номер телефона готелю в чорному записнику, який завжди носила в кишені халата. Я побіг на прохідну відділення.
Батьки хлопчика мали розгублений вигляд. Вони не менше за Софі були здивовані тим, що їх розбудили серед ночі й попрохали принести до лікарні кролика. Кролик сидів у кишені пальто матері хлопчика, я провів їх до чергової. «Це мої провінційні дядько й тітка, проїздом у місті, вони завітали мене побачити». Вона геть не здивувалася незвичному часу сімейної зустрічі.
Аби здивувати тих, хто працює у відділенні швидкої медичного містечка, треба щось сильніше.
Я повів батьків хлопчика коридорами, намагаючись уникати чергових медсестер.
Дорогою я пояснював матері хворого, що їй треба робити. Ми прийшли до крила дитячого відділення. Софі чекала на нас.
— Я послала чергову медсестру принести мені кави з автомату в кафетерії, не знаю, що ти хочеш робити, але дій швидко. Вона зараз повернеться. У нас щонайбільше хвилин двадцять.