На цьому старий професор пішов, не попрощавшись зі мною.
Після чергування й усю ніч у мене було відчуття чогось незавершеного, яке тяжіло наді мною, хоч причин я не міг добрати.
Тиждень видався шаленим, відділення швидкої було переповнене, і мої чергування тяглися довше від звичних двадцяти чотирьох годин.
З Софі я зустрівся в суботу зранку, кола під очима в неї побільшали.
Ми домовилися зустрітися в парку, перед великим басейном, у якому діти пускали іграшкові кораблики.
Вона мені принесла корзинку, повну яєць, а на додачу була ще й баночка паштету.
— Це для тебе вчора завезли в лікарню батьки хлопчика, ти вже пішов, і вони попросили мене тобі це передати.
— Поклянись, що паштет не з кролика!
— Ні, це свинина. Яйця з-під курки. Якщо зайдеш до мене ввечері, я тобі приготую омлет.
— Як твій хворий?
— Йому з кожним днем дедалі краще, невдовзі його випишуть.
Я відкинувся на лавці назад, заклавши руки за голову, й насолоджувався теплим сонячним промінням.
— Як це тобі вдалося? — запитала Софі. — Троє психіатрів випробували все, щоб його розговорити, а ти провів із ним усього кілька хвилин у садку й зумів…
Я надто втомився, щоб дати їй логічне пояснення, яке вона хотіла почути. Софі вимагала раціонального пояснення, а саме його в мене зараз і не було. Слова почали злітати з моїх уст мимоволі, ніби якась невидима сила примушувала мене говорити вголос те, у чому я ще нікому, навіть собі, не зізнавався.
— Хлопчик мені нічого не казав, про хворобу розповіла мені його тінь.
Раптом в очах Софі я побачив той самий розпач, що й у мами, там, на горищі.
Вона кілька хвилин мовчала, а потім встала.
— Справжньому коханню між нами завадить зовсім не навчання, — сказала вона зі слізьми в голосі. — Щільний розклад — лише відмовка. Справжня причина в тому, що ти мені недостатньо довіряєш.
— Можливо, річ справді в довірі, інакше ти мені повірила б.
Софі нічого не сказала й пішла. Я почекав кілька секунд, і тоненький голосок десь глибоко в мені назвав мене йолопом. Я кинувся її наздоганяти.
— Мені поталанило, ось і все, я зумів поставити йому правильні запитання. Я покопався у власному дитинстві, спитав у нього, чи втрачав він друга, розпитав про батьків і поступово доскіпався до кролика, треба лише відшукати підхід… Просто поталанило, мені тут нічим пишатися. Чому ти так цим переймаєшся, адже він уже одужує! А це найважливіше, чи не так?
— Я годинами сиділа біля цього хлопчика й не чула, щоб він говорив, а ти хочеш мене переконати, що за кілька хвилин випитав у нього про все його життя?
Я ще ніколи не бачив, щоб Софі так гнівалася.
Я пригорнув її до себе й не помітив, як наші тіні сплелися.
«У мене немає жодного хисту, я цілковита нездара, викладачі завжди мені про це казали. Для батька я була небажаною дочкою; він завжди хотів хлопчика. Я ніколи не була гарною — то надто худорлявою, то надто товстою, гарно вчилася, але не була найкращою в класі… Батько жодного разу мене не похвалив. Ніщо в мені йому не подобалося».
Таке прошепотіла мені тінь Софі, і це зблизило мене з нею. Я взяв її за руку.
— Ходи зі мною, я тобі відкрию таємницю.
Софі пішла зі мною до тополі. Ми лягли на траву в прохолодному затінку.
— Мій батько пішов від нас із мамою однієї суботи, коли я повернувся після покарання, яке заробив у перший же день нового навчального року. Він чекав на мене в кухні, щоб повідомити про свій намір. Усе дитинство я картав себе за те, що був не таким сином, заради якого йому захотілося б лишитися з нами. Цілими ночами я думав про те, якої помилки припустився, чим міг так його розчарувати. Весь час я думав, що якби був блискучим учнем, яким він міг би пишатися, він би мене не покинув. Я знав, що він покохав іншу жінку, але винним уважав себе. Бо таке мордування було єдиним способом боротися зі страхом забути його обличчя, єдиним способом пам’ятати, що він колись був, що я такий самий, як усі інші в нашому класі, і що в мене теж є батько.
— Чому ти кажеш це мені саме зараз?
— Ти ж хотіла, щоб ми були відвертими? Адже й ти сахаєшся, якщо щось виходить з-під контролю, усамітнюєшся, коли гадаєш, що зазнала невдачі. Я це кажу тобі тепер, бо є не лише слова, щоб почути те, чого інша людина не може сказати. Твій малий пацієнт помирав від самотності, не знаючи, як їй зарадити, він сам перетворився на тінь. Розгадку підказала його сумовитість.