— Коли вже ми виявилися сусідами, даю вам три години, якщо ні, добиратимуся сама.
Я виписав направлення на рентген, доручив стареньку санітарові й повернувся до роботи. Чергування в новорічну ніч — найгірше з усіх. Уже після пів на першу ранку прибувають перші хворі: алкогольні отруєння й переїдання. Я ніколи не збагну сенсу таких святкувань.
Сусідку я відшукав на світанку. Вона сиділа в інвалідному кріслі, тримала сумочку на колінах, і нога в неї була забинтована.
— Добре, що ви подалися в медицину, бо як шофера вас забракували б. То що, поїдемо?
— Чергування в мене закінчується за півгодини. Нога болить?
— Це лише розтягнення зв’язок, не треба бути мудрим лікарем, щоб це зрозуміти. Якщо принесете кави з автомата, я ще зачекаю трішки — трішки, але не більше.
Я пішов до автомата й приніс кави. Вона вмочила губи в напій, скривилася, віддала мені кухлик і показала на корзину для сміття.
У вестибюлі відділення швидкої було порожньо. Я зняв халата, забрав пальто з кімнати для чергових і повіз бабцю надвір.
Я виглядав таксі, коли один із лікарів швидкої впізнав мене й запитав, куди нам їхати. Він щойно закінчив чергування й люб’язно погодився підвезти нас. Так само люб’язно він допоміг занести мою сусідку по сходах. Ми ледве дихали, поки дісталися на шостий поверх. Сусідка простягла мені ключі. Колега пішов, а я допоміг старенькій пересісти в крісло.
Я пообіцяв, що принесу їй усе, що потрібно: з розтягненими зв’язками кілька днів їй ліпше не ходити по сходах. Я написав номер свого телефона на аркушику, який поклав на видному місці, на круглому столику, і сказав, щоб вона телефонувала мені, тільки-но їй щось знадобиться.
Я вже йшов, коли вона покликала мене.
— А ви не надто цікавий, не запитали навіть, як мене звуть.
— Аліса, вас звати Аліса, так записано в картці.
— І дата народження?
— Звісно.
— Кепсько.
— Я не рахував.
— Ви галантний, але я вам не вірю. Так, мені дев’яносто два роки, але я знаю, що виглядаю лише на дев’яносто!
— Набагато менше. Я думав, що вам…
— Мовчіть, хоч би скільки ви назвали, все буде надто багато. А ви таки не дуже цікавий, адже я вам так і не сказала, чого так раділа там, у лікарні.
— Я забув, — признався я.
— Підіть на кухню, там у шафці над раковиною є пакет кави, ви вмієте користуватися кавоваркою?
— Здається, так.
— У всякому разі, гірше за ту отруту, яку ви мені принесли з автомата, не буде.
Я зварив каву якомога ретельніше й приніс її до вітальні на таці. Аліса порозливала каву по чашках. Випила вона мовчки, без зауважень, отже, я витримав випробування.
— То чого ж ви так раділи вчора ввечері? — запитав я. — Нічого веселого в тому, щоб підвернути ногу.
Аліса нахилилася до маленького столика й витягла коробку печива.
— Якби ви тільки знали, як мене діймають мої діти! Їхні розмови мене дратують, мене дратують жінка одного і чоловік другої. Вони весь час скаржаться й цікавляться тільки своїми нікчемними життями. А я їх привчала до поезії. Я колись викладала французьку мову, можете собі уявити, а ті двоє дурнів цікавилися лише цифрами. Я хотіла уникнути святкування Нового року в невістки, готує вона жахливо, індичка сама себе підсмажила б ліпше. Аби не їхати ранішньою електричкою до їхньої занюханої сільської садиби, я вдала, що підвернула ногу. Вони вдали, що їм прикро, на п’ять хвилин, не більше.
— А якби хтось із них приїхав по вас автомобілем?
— Жодного ризику. Мої син і дочка змагаються в егоїзмі, відколи їм стукнуло по шістнадцять. Їм тепер на сорок більше, а вони ще не визначилися з переможцем. Я саме була в кухні й думала: що, як вони повернуться після свят, я маю перебинтувати ногу, щоб повірили в мою брехню, коли це посковзнулася й полетіла долі. Рятувальники приїхали за чверть дванадцята ночі. Я зуміла їм відчинити. Шість дужих хлопців лише задля мене в Новорічну ніч, замість індички моєї невістки, що може бути ліпше?! Вони оглянули мене й приторочили до нош, щоб знести сходами. Рівно опівночі ми мали поїхати до лікарні. Я попрохала капітана затриматися ще на кілька хвилин. Мій стан не вимагав невідкладної допомоги. Він погодився. Я їх пригостила шоколадом, ми почекали, скільки годиться…
— А чого ви чекали?
— Телефонного дзвоника. У цьому році мої пташенята ще не зуміють розділити майно. Тож я сміялася, поки моя нога розпухала в машині рятувальників. Зрештою, мені її таки перебинтували…
Я допоміг Алісі лягти в ліжко, увімкнув телевізор і залишив стареньку відпочивати. Повернувшись додому, я кинувся дзвонити мамі.