Я поглянув на старих: вони ласували коржиками. Замість глибокої тиші, що панувала, коли ми зайшли до їдальні, зав’язалися жваві розмови.
— У тебе золоті руки, — похвалила Софі, напихаючи рот коржиком. — Зрештою, це своєрідне лікування.
— Ось цей, — зауважив Люк, указуючи пальцем на діда, який тримався рівно, як тичка, — копія Маркеса через кілька років.
Кожному з наших сусідів було щонайменше втричі більше років, аніж нам. Серед тих звеселілих облич час від часу лунав навіть сміх. Мені здалося, що я знову потрапив до шкільної їдальні, тільки мої однокласники поперевдягалися у старих.
— Підемо подивимося на море при денному світлі, — запропонувала Софі.
Гайнули до номера вдягти светри й куртки — і на море.
Коли ми прийшли на пляж, я нарешті зрозумів, що відчув учора. Я вже бував на цьому курортику. Наприкінці молу з ранішньої імли виринав невеличкий закинутий маяк, такий, як я його запам’ятав у дитинстві.
— Ти йдеш? — запитав Люк.
— Даруй?
— Край пляжу є забігайлівка, ми з Софі хочемо справжньої кави, бо в готелі була бурда.
— Ідіть, я наздожену, мені треба дещо перевірити.
— Тобі треба щось перевірити на пляжі? Якщо ти непокоїшся, що море відступило, гарантую, увечері воно неодмінно повернеться.
— Можеш мені зробити ласку й не знущатися?
— Та чого там! Ваш слуга супроводитиме Пані, поки Пан рахуватиме мушлі на пляжі. Чи маю я передати послання?
Не слухаючи більше глузування Люка, я наздогнав Софі, вибачився, що відлучуся, пообіцяв невдовзі до них приєднатися.
— Куди ти?
— На мене наринув спогад, я наздожену вас за п’ятнадцять хвилин максимум.
— Який спогад?
— Здається, я колись приїздив сюди на кілька днів із мамою, ці дні багато чого змінили в моєму житті.
— І ти тільки зараз це помітив?
— Це було чотирнадцять років тому, і я більше сюди не повертався.
Софі повернулася до мене спиною. Поки вони йшли геть попід руку з Люком, я попрямував на дамбу.
Іржава табличка все ще теліпалася на ланцюзі. Із фрази «Стороннім вхід заборонено» можна було прочитати лише літери «р» та «з». Я переступив через неї, штовхнув залізні двері, роз’їдений сіллю замок яких давно струхлявів, і піднявся на оглядовий майданчик. Східці, здавалося, поменшали, колись вони були ніби вищі. Сходами я піднявся на верхівку, скло було ціле, тільки чорне від бруду. Я протер його кулаками, приклав очі до двох кружалець, що були, як лінзи бінокля, націлених у моє минуле. Нога за щось перечепилася. На підлозі під шаром пилюки лежала дерев’яна коробка. Я схилився й відкрив її.
Усередині лежав старий повітряний змій. Снасть була ціла, а папір на ладан дихав. Я витягнув птаха й дуже обережно почав гладити його крила. Потім зазирнув усередину коробки, і мені аж подих перехопило: цівкою піску було намальовано півсерця, а поряд лежав згорнений аркуш паперу. Я розгорнув його й прочитав:
«Я чекала на тебе чотири літа, ти не дотримав обіцянки й не приїхав. Повітряний змій помер, я його поховала тут. Можливо, ти колись повернешся та знайдеш його».
Унизу стояв підпис «Клеа».
Сорок метрів мотузки були змотані надзвичайно ретельно. Я повернувся на пляж, розклав змія-орла на піску й зібрав дерев’яні палички, перевірив вузол, яким була зв’язана вся конструкція, розмотав п’ять метрів мотузки й побіг супроти вітру.
Крила орла напнулися, він крутнувся ліворуч, потім праворуч, і злетів у небо. Я намагався виписувати ним «5» та вісімки, але діряві напиначки погано слухалися моїх команд. Я трохи попустив мотузку, і змій піднявся вище. Його тінь витанцьовувала на піску, і той танець мене заворожував. Я відчув, як десь аж із глибин мого дитинства піднімається й охоплює мене нестримний, незрівнянний сміх, наче музика віолончелі.
Що сталося з моєю подругою на одне літо, дівчинкою, якій я без вагань довірив усі мої таємниці, бо вона не могла їх почути?
«Я заплющив очі: ми бігли так, що дух перехоплювало, а повітряний змій-орел тягнув нас уперед. Ти вміла ним маніпулювати ліпше за інших, і часто люди спинялися, щоб помилуватися твоєю вправністю. Скільки разів я брав тебе за руку на цьому-таки місці? Що з тобою сталося? Де ти тепер? На якому пляжі проводиш літо?»
— У що ти граєшся?
Я не почув, як підкрався Люк.
— Грається з повітряним змієм, — пояснила Софі. — Можна спробувати? — запитала вона, тягнучись до мотузки.