— Твій найкращий приятель дуже відважний. Відважніший аніж ти, коли розпоров собі скальпелем палець в анатомічній, — додала вона.
Я вже забув про той епізод на першому курсі.
Тепер я зрозумів, звідки в Люка ті шви, які я побачив учора. Він щось вигадував про двері, які вдарили його по лобі. Софі взяла з мене слово не виказувати її. Зрештою, шви йому накладала саме вона, Люк був справжнім її пацієнтом, і йшлося про збереження медичної таємниці.
Я пообіцяв усе тримати в таємниці. Софі встала, їй треба було повертатися у відділення, я притримав її, щоб теж розповісти дещо про Люка.
— А знаєш, ти йому небайдужа!
— Я знаю, — відповіла вона, ідучи.
У садок вийшла дівчинка, яка бавилася в класики. Через шибку в коридорі було видно, як її батьки розмовляють із завідувачем відділення гематології. Дівчинка підійшла до мене, вагаючись. З того як вона ступала то крок уперед, то вбік, я зрозумів, що вона хоче привернути мою увагу. Їй щось дуже кортіло мені сказати.
— Я одужала, — гордо повідомила вона.
Скільки разів я бачив, як вона бавиться в лікарняному садку, і жодного разу не поцікавився, на що вона нездужає.
— Я зможу поїхати додому.
— Я дуже за тебе радий, хоч трішки за тобою сумуватиму. Я вже звик, що ти бавишся в цьому садку.
— А ти теж скоро зможеш поїхати додому?
Сказавши це, дівчинка засміялася, і в її сміхові я почув відлуння віолончелі.
Є речі, які залишаєш позаду себе, життєві миті, що назавжди в’їлися в порох часу. Можна намагатися їх не помічати, але вони чіпляються одні за одних і утворюють ланцюжок, який прив’язує вас до минулого.
Люк приготував вечерю. Він чекав на мене, розлігшись у кріслі. Зайшовши до кімнати, я відразу пішов подивитися на його рану.
— Нічого страшного, годі бавитися в лікаря, — сказав він, відштовхуючи мою руку, — я знаю, що тобі вже відомо. Ну добре, даю тобі п’ять хвилин, щоб познущатися з мене, а потім перейдемо до інших справ.
— Допоможеш мені винайняти машину, якою ми їздили на вихідні?
— А куди ти зібрався?
— Хочу ще раз поїхати до того приморського містечка.
— Хочеш їсти?
— Так.
— Гаразд, але якщо ти хочеш, щоб я тобі щось приготував, ти маєш сказати, чого тобі заманулося туди вертати. Якщо мовчатимеш, як партизан, то заклади швидкого харчування ще відчинені о цій порі, тож, якщо поталанить, можеш розжитися на сендвіч.
— А що я тобі повинен сказати?
— Що з тобою сталося на тому пляжі, бо я не впізнаю свого найкращого друга. Ти завжди був якийсь не від світу цього. Я намагався не помічати, але біля моря ти вже став нестерпний. З тобою була найчарівніша дівчина на світі, а ти повівся як бовдур, і відтоді вона теж стала вже не від світу цього.
— Пригадуєш, коли ми з мамою їздили на море?
— Так.
— Пригадуєш, я розповідав про Клеа?
— Пригадую, що коли ти приїхав, сказав мені, що тепер тобі начхати на Елізабет, що ти зустрів споріднену душу, що вона колись стане жінкою твого життя. Але ж ми були дітьми, ти цього не забув? Гадаєш, вона на тебе чекала в тому курортному містечку? Зійди на землю, друже. Із Софі ти поводився, як дурень.
— А тобі це на руку, чи не так?
— Цією колючкою ти хотів щось сказати?
— Я в тебе питав лише, як винайняти машину.
— У п’ятницю ввечері вона чекатиме на тебе перед будинком. Ключі я залишу на письмовому столі. У холодильнику знайдеш котлети, тобі треба тільки їх розігріти, а я пройдуся.
За Люком зачинилися двері. Я підійшов до вікна, щоб покликати його й вибачитися. Але хоч скільки гукав, Люк не обернувся й зник за рогом.
Я напросився на чергування в п’ятницю, щоб звільнитися вже в перші суботні години. Додому я повернувся на світанку й ключі від машини знайшов на письмовому столі, як Люк і обіцяв.
Я швидко прийняв душ і перевдягнувся. Виїхав майже опівдні. Зупинявся я лише заправитися. Покажчик пального наказав довго жити, і я прикидав, скільки пального в середньому споживає мій автомобіль і на око визначав, коли треба дозаправитися. Зрештою, це якось займало час. Відколи я виїхав, з неприємністю відчував, ніби тіні Люка та Софі сидять на задньому сидінні.