До готелю я під’їхав близько третьої. Хазяйка була дуже здивована. Їй шкода, але номер, який ми знімали, вже зайнятий новим пожильцем, а вільних кімнат немає. Я не мав жодного наміру залишатися в готелі на ніч. Я пояснив, що приїхав поговорити з одним із її клієнтів, старим паном, який тримався дуже рівно, і в якого я хотів дещо запитати.
— Ви приїхали сюди лише для того, щоб у нього щось запитати?! Але ж у нас є телефон. Пан Мортон усе життя простояв за прилавком свого кіоску, тому він так рівно тримає спину. Ви знайдете його у вітальні, він переважно там проводить пообідній час і майже ніколи не виходить.
Я подякував хазяйці, знайшов пана Мортона й сів біля нього.
— Добридень, юначе, чим можу прислужитися?
— Ви мене не згадали? Я нещодавно приїздив із молодою жінкою й найкращим другом.
— Це мені ні про що не каже, коли це було?
— Три тижні тому. Люк напік до сніданку коржиків, які всім дуже сподобалися.
— Дуже люблю коржики, взагалі люблю всілякі солодощі… То ви хто?
— Пригадуєте, я запускав на пляжі повітряного змія? Ви сказали, що я непогано вправляюся.
— Знаєте, я колись продавав повітряних зміїв… У мене був кіоск на пляжі. Я продавав також силу-силенну інших речей, рятувальні круги. Вудки… Тут нічого ловити, але я продавав також вудки, креми для засмаги. Яких я тільки курортників тут не бачив… Добридень, юначе, чим можу прислужитися?
— Я колись у дитинстві днів на десять приїздив сюди. Ми гралися з однією дівчинкою, я знаю, що вона відпочивала тут щоліта, то була не звичайна дівчинка, а глухоніма.
— Я продавав ще й парасольки та поштові листівки, але їх багато крали, і я перестав їх продавати. Помічав я це лише наприкінці тижня, коли марок виявлялося більше, ніж листівок. Крали їх хлопчаки. Добридень, юначе, чим можу прислужитися?
Я вже втратив надію роздобути від нього потрібну мені інформацію, коли до нас підійшла підстаркувата пані:
— Сьогодні від нього ви нічого не доб’єтеся. Учора він метикував ліпше. Сьогодні не його день, на нього то находить, то відпускає, він уже не зовсім при розумі. Я знаю, про яку дівчинку ви питаєте, я ще не втратила пам’яті. Ви говорите про маленьку Клеа, я її знала, але глухою вона не була.
Побачивши, що вразила мене, пані провадила:
— Я залюбки вам про неї розповім, але я зголодніла й не люблю говорити натщесерце. Якщо ви почастуєте мене чаєм у кав’ярні, ми зможемо поговорити. Зачекайте, я сходжу по пальто.
Я допоміг старій пані надягнути пальто, і ми повільно рушили до кондитерської. Вона всілася надворі й попросила цигарку. У мене сигарет не було. Вона схрестила руки на грудях і вп’ялася поглядом у тютюновий кіоск із протилежного боку вулиці.
— Легкі підійдуть, — зауважила вона.
Я приніс пачку цигарок і сірники.
— Цього року я отримаю диплом медика, — сказав я, віддаючи їй цигарки й сірники. — Якби мої викладачі побачили, що я зараз роблю, вони мене відрахували б.
— Якби ваші викладачі гаяли час на те, щоб вистежувати, що ми робимо в цій глушині, я порадила б вам змінити виш, — відказала вона, черкаючи сірником. — Щодо часу, який мені ще відведений, ніяк не можу зрозуміти, чому роблять усе, щоб нам його спаплюжити. Не можна алкоголю, не можна цигарок, не можна жирного, не можна солодкого: ніби й хочуть продовжити нам життя, і одночасно відбивають до нього смак, усі ті вчені, які думають за нас. Яка я була вільна у вашому віці, вільна швидше себе заганяти до могили, але й вільна жити! Отож уже скористаюся з вашої чарівної компанії й наставлю носа медицині, якщо для вас це не дуже витратно, я не відмовилася б від смачненької ромової баби.
Я замовив ромову бабу, кавовий еклер і два гарячих какао.
— Чи пам’ятаю я маленьку Клеа? Тоді в мене була невеличка книгарня. Бачите, який кінець у крамарів? Весь час працюєш із людьми, а коли виходиш на пенсію, до тебе вже ніхто не навідується. Скільки я віталася з покупцями, дякувала, прощалася! Уже два роки, як я не торгую, і хоч би хто навідався. До цього хліва… Думаєте, вони вважають, що я відлетіла на Місяць? Маленька Клеа була чемною дівчинкою. А скільки я бачила невихованих дітей. Зауважте, невиховані діти не завжди бувають у невихованих батьків. От Клеа я могла б вибачити, коли не казала «дякую», бо вона не могла цього зробити.
Так вона, уявіть собі, писала це слово. Вона часто приходила до книгарні, роздивлялася книжки, брала одну, сідала в кутку й читала. Чоловік мій любив її й навмисне для неї відкладав книжки. Ідучи, вона витягала з кишені аркуш і писала на ньому: «Дякую, пані, дякую, пане». Неймовірно, але насправді вона не була ні глухою, ні німою. У Клеа була така особлива форма аутизму, коли ці центри блокуються в мозку. Вона все чула, але слова не хотіли виходити і, знаєте, що її вивільнило із власної в’язниці? Уявіть собі, музика. Це водночас красива й сумна історія.