Від того метушливого дня зародилася між ними якась спілка. Щоразу, коли я вітався з нашою сусідкою на сходах, вона просила передати вітання Люкові. Люк був зачарований її сталевою вдачею й іноді залишав мене, щоб провести вечір з нею.
Наближалося Різдво. Я спробував випрохати кілька вільних днів, щоб поїхати до мами, але заввідділення мені відмовив.
— Ви не зовсім збагнули значення слова «інтерн»? — відповів він мені на моє прохання. — Коли вас візьмуть до штату, зможете їздити додому на свята і, як я, призначатимете інтернів на заміну. Терпіть і працюйте, — сказав він таким тоном, що я готовий був його вбити, — лишилося всього кілька років попітніти, а тоді й собі зможете смакувати індичкою в родинному колі.
Я зателефонував мамі, і вона мене зрозуміла. Кому, як не їй, знати всі капості інтернатури. Та ще й коли керівник — зарозумілий егоїст. Як і завжди, коли я сердився, мама зуміла знайти потрібні слова, щоб мене заспокоїти.
— Пригадуєш, що ти мені сказав, коли я не змогла прийти до тебе в школу на вручення призів по закінченні навчального року й дуже засмутилася?
— Що наступного року буде така сама церемонія, — відповів я.
— Наступного року буде нове Різдво, синку, і якщо твій керівник залишиться таким самим упертим, ми відсвяткуємо його в січні.
За кілька днів до свята Люк склав валізу. Він напхав у неї більше речей, аніж зазвичай. Тільки-но я повернувся до нього спиною, покидав туди светри, сорочки та штани, а серед іншого й зовсім не зимові. Зрештою, я зауважив його хитрощі та зніяковілий вигляд.
— Ти куди збираєшся?
— Додому.
— І це все тобі потрібне на кілька днів відпустки?
Люк упав у крісло.
— Мені чогось бракує в житті, — пояснив він.
— Чого бракує?
— Життя!
Він схрестив руки на грудях і пильно на мене глянув, перш ніж провадити далі.
— Мені тут невесело, друже. Я гадав, що, ставши лікарем, зміню статус, що батьки пишатимуться мною. Син пекаря, який став лікарем, — легко сказати! Але ось у чому заковика, навіть якщо я стану найвидатнішим із хірургів, я не доросту й до ноги мого батька. Тато, можливо, тільки й уміє, що пекти хліб, але бачив би ти, як радіють оті, хто приходить до крамниці купити хліба зранку. Пригадуєш, як раділи старі, для яких я напік коржиків у тому приморському готелі? А батько мій робить те диво щодня, чоловік він скромний і мовчазний, але його погляд переконливіший за нього. Коли я працював із ним у пекарні, ми могли за цілу ніч не перекинутися й словом, але, готуючи тісто для хліба, мали стільки спільного! І я хочу бути схожим на нього.
Я хочу опанувати те ремесло, якого він і прагнув мене навчити. Я подумав, що якось, можливо, теж матиму дітей і, якщо буду таким самим гарним пекарем, як мій батько, вони зможуть пишатися мною, як я пишаюся своїм батьком. Не ображайся, але після Різдва я не повернуся, я кидаю медицину. Стривай, я не закінчив, я знаю, що ти до цього причетний, що ти говорив із моїм батьком. Про це сказав не він, а моя мама. Щоразу, приходячи сюди, навіть коли ти добряче мене діставав, я глибоко в душі був вдячний, що ти дав мені шанс навчатися на медичному й завдяки тобі я тепер знаю, чого не хочу робити. Коли ти приїдеш до нашого містечка, я напечу тобі булочок із шоколадом і еклерів з кавовою начинкою, і ми разом їх поїмо, як колись. Ні, ми навіть ними смакуватимемо, як у майбутньому. Тож не подумай, що я кажу «прощавай», я кажу «до побачення, друже».
Люк обійняв мене. Здається, він трохи плакав, і я, мабуть, теж. Зовсім по-дурному: двоє чоловіків, які плачуть, обіймаючись. Хоча ні, двоє друзів, які люблять один одного, як брати.
Перш ніж поїхати, Люк довірив мені ще одну таємницю. Сівши до старого автомобіля, який я допоміг йому завантажити, і зачинивши дверцята, він раптом опустив шибку й урочисто сказав:
— Знаєш, не дуже приємно про це в тебе запитувати, але тепер, коли між тобою та Софі все з’ясувалося, тобто я хочу сказати: тепер, коли вона певна, що ви всього лише друзі, ти не заперечуватимеш, якщо я їй телефонуватиму час від часу? Можливо, ти не зауважив, але на ті вихідні, коли ми їздили до моря й ти бавився в доглядача маяка, а ще запускав повітряного змія, ми з Софі багато говорили. Звісно, я можу помилятися, але мені здалося, що між нами виникла якась близькість, якщо ти розумієш, про що я, тож коли ти не заперечуватимеш, я ще приїду до тебе й запрошу її на вечерю.
— А що, з усіх незаміжніх дівчат світу тобі треба було закохатися саме в Софі?
— Я сказав: якщо ти не заперечуватимеш, що я можу ще вдіяти…