Автомобіль рушив, і Люк помахав мені на прощання рукою у віконце.
Занурившись у роботу, я не помічав, як минають місяці. По середах ми з Софі вечеряли, як друзі, іноді перед вечерею ходили в кіно, і наші самотності розчинялися в темряві зали. Люк їй писав щотижня. Коротенькі листи, які він складав, поки його батько спав на стільці, притулившись спиною до стіни пекарні. Щоразу Софі передавала й кілька адресованих мені рядків. Люк вибачався, що не має часу, аби більше написати мені. Гадаю, що так він хотів, щоб я знав про його листування з Софі.
Помешкання стало тихе, надто тихе, як на мене. Я іноді дивився на кімнату, де ми утрьох провели стільки вечорів, на напіввідчинені двері кухні, звідки, як здавалося, ось-ось вийде Люк, несучи макарони, що парують, або свою фірмову запіканку. Я дещо йому пообіцяв і волів якнайточніше дотримати слова. По вівторках і суботах я піднімався до нашої сусідки й проводив із нею годину. За ці місяці, як вона запевняла, я дізнався про її життя більше, ніж її власні діти. У цих візитах була й певна користь: сама старенька категорично відмовлялася приймати ліки, але зі мною поступилася перед авторитетом лікаря.
Одного вечора, у понеділок, я з подивом зауважив здійснення одного з моїх бажань. Я саме повертався додому, коли вловив знайомий запах. Відчинивши двері, я побачив Люка у фартусі й три тарілки, розставлені просто на підлозі.
— Еге, я забув віддати тобі ключа! Не міг же я чекати на сходах! Я приготував для тебе улюблену страву — «макаронну запіканку з сухариками». Так, тут три тарілки. Я дозволив собі запросити Софі. Якщо ти зможеш простежити за плитою, піду помиюся, вона прийде за півгодини, а я ще не встиг переодягнутися.
— Ну, все-таки, добридень! — відказав я.
— Тільки не відчиняй духовки! Покладаюся на тебе, я миттю. Можеш позичити мені сорочку? Стривай, — зауважив він, порпаючись у моїй шафі, — синя підійде. Я приїхав на вихідний, пригадуєш, що ми зачинені по вівторках? Я виспався в поїзді — і тепер свіжісінький. Якось дивно знову тут опинитися.
— А мені дуже приємно тебе бачити.
— Я чекав, коли ж ти це скажеш! Можеш мені позичити й штани?
Люк кинув мій гребінець на ліжко й надягнув вибрані штани, потім ретельно причесався перед дзеркалом і пригладив пасмо, яке спадало йому на чоло.
— Мабуть, мені треба постригтися, як ти гадаєш? Волосся почало випадати. Здається, це спадкове. У мого тата ззаду на голові цілий аеродром для комарів, здається, у мене невдовзі буде злітна смуга від чола. Як я тобі? — запитав він, повертаючись.
— Їй сподобаєшся, якщо ти це хотів почути. Софі ти повинен видатися дуже привабливим у моїй одежі.
— Що ти вигадав? Я зараз не так часто знімаю фартуха, тому й можу собі дозволити у свої тридцять один одягти те, що мені до вподоби, ось і все.
Софі подзвонила у двері, Люк кинувся її зустрічати. Його очі тепер блищали дужче, ніж тоді, коли дітьми ми примудрялися утнути якусь капость Маркесові.
На Софі був темно-синій светрик і спідничка з шотландки до колін. Вона їх купила сьогодні по обіді в секонд-хенді й тепер спитала, який вигляд вона тепер має в цьому одязі під старовину.
— Тобі дуже личить, — відказав Люк.
Софі, здавалося, задовольнилася лише його думкою, бо пішла за ним на кухню, не чекаючи, що скажу я.
За вечерею Люк зізнався, що іноді жалкує за деякими перевагами студентського життя, але не за прозекторськими, поспішив він уточнити, — і, звісно, не за коридорами лікарні та аж ніяк не за відділенням швидкої, а за такими вечорами, як цей.
Після вечері я залишився вдома. Цього разу на ніч до Софі пішов Люк. Ідучи, він пообіцяв іще заїхати до кінця весни. Але життя розпорядилося інакше.
В одному з листів мама сповістила, що приїде на початку березня. Чекаючи на її прибуття, я замовив столик у її улюбленому ресторані й таки вирвав у керівника вільний день. Уранці в середу я поїхав зустрічати її на вокзал. Вагони поступово порожніли, але мами серед потоку пасажирів не було. Раптом я побачив на пероні Люка. При ньому не було ніяких речей, і він застиг переді мною. По сльозах у нього на очах я відразу зрозумів, що завалився цілий світ і що вже нічого не буде таким, як раніше. Люк поволі наблизився до мене. Я волів би, щоб він ніколи до мене не підходив, аби не зміг вимовити тих слів, що збирався.
Мене оточували юрми пасажирів, які прямували до виходу з вокзалу. Мені хотілося бути серед тих, для кого Земля все ще крутилася, ніби нічого не сталося, тоді як для мене вона зупинилася.
Люк сказав: «Твоя мама померла, друже». І мені здалося, ніби мені в живіт устромили ніж. Він підтримав мене, бо я розридався. Я закричав на весь той перон і завив, як у дитинстві. Люк обняв мене палкіше, щоб я не впав, і тихенько приказував: «Кричи, кричи, скільки хочеш, друже, для цього я тут».