Тут мені спало на думку, що вона скоріше відреагує позитивно на ввічливе повідомлення, ніж на несподіваний безпосередній дзвінок, і матиме час обміркувати моє прохання.
— Добридень, пані Бертисон. Говорить доктор Ендрю Марлоу, лікар-психіатр з клініки «Ґолденґров» у Роквілі. Зараз я лікую пацієнта — як я розумію, вашого друга, художника. Можливо, ви погодитесь надати нам невелику допомогу?
Обережне «нам» — я навіть сіпнувся мимоволі. Навряд чи це можна назвати колективною справою. І такого повідомлення вистачить, щоб занепокоїти її, м’яко кажучи, якщо вона наразі вважає його близьким другом. Але ж якщо вони жили разом, якщо він приїхав до Вашингтону, аби бути з нею, як вважає Кейт, то якого ж біса вона й досі не з’явилася до «Ґолденґров» з власної ініціативи? З іншого боку, в газетах не повідомлялося, що Роберта відправлено під нагляд психіатрів.
— Ви можете зателефонувати мені сюди, в клініку, майже кожного робочого дня, і я відповім якомога скоріше. Запишіть номер телефону… — я продиктував його чітко, додав номер пейджера й повісив слухавку.
Потім я пішов відвідати Роберта — з таким відчуттям (не знати, звідки воно й узялося), немов руки у мене в крові. Кейт не забороняла мені нагадувати Роберту про Мері Бертисон, але і в дверях його палати я все розмірковував, чи варто це робити. Бо телефонував людині, яка могла інакше й не дізнатися, що Роберт потрапив до психіатричної лікарні. «Ви можете розмовляти навіть з Мері», — зневажливо кинув він мені у той перший день, коли потрапив до нашої клініки. Втім, більше він нічого не казав, а у Сполучених Штатах має бути мільйонів двадцять тих Мері. Він може точно пам’ятати, що саме сказав. А я що — повинен пояснювати, звідки дізнався прізвища?
Постукав у двері й гукнув до Роберта, хоча двері не були щільно зачинені. Роберт писав на полотні, спокійно стоячи біля мольберта з піднятим пензлем; міцні плечі не напружені, поза природна. Можливо, останніми днями його стан покращився? Чи потрібно тримати його в лікарні тільки через те, що він не розмовляє? А потім він поглянув на мене, насупився, і я знову побачив, як його очі наливаються кров’ю, як на обличчі, щойно він упізнав мене, з’являється вираз невимовного страждання.
Я сів у крісло й почав говорити, поки рішучість не залишила мене.
— Роберте, чому б вам просто не розповісти мені про все?
У моєму запитанні чулося більше розчарування, ніж я збирався виявити. Його це запитання спантеличило (чим я був потай задоволений), принаймні, він не залишився байдужим. Набагато менше задовольняло те, що на губах Роберта з’явилася слабка посмішка — мені здалося, посмішка переможця, завойовника, начебто моє запитання доводило, що він знову загнав мене у глухий кут.
Якщо бути відвертим, за мить та посмішка розлютила мене не на жарт і, напевно, визначила мій наступний крок.
— Ви могли б мені розповісти, наприклад, про Мері Бертисон. Ви не обмірковували можливість зв’язатися з нею? Є ще краще запитання: чому вона не прийшла сюди, не відвідала вас?
Він рушив на мене, піднявши руку із затиснутим у ній пензлем, потім опанував себе. Очі його зробилися величезними, вони палали тим гострим розумом, який я помітив у ньому під час нашої першої зустрічі, перш ніж Роберт навчився ховати цей вираз у моїй присутності. Втім, він не міг відповісти мені й тим програти свою гру в мовчанку, тож спромігся втриматися й не сказати нічого. Я відчув жаль до нього. Він немовби намалював себе в кутку й тепер змушений був там сидіти. Якби він висловив обурення мною або всім світом, або й тією Мері Бертисон, або спитав у мене, звідки я дізнався про неї, він остаточно б утратив залишки своєї незалежності й сили, які ще зберігав у собі й які полягали в його праві залишатися мовчазним попри свою збентежену душу.