Вона випросталася й простягла мені руку.
— Доктор Марлоу?
Розділ 44
— Так, — відповів я, однією рукою невпевнено потискаючи їй руку, тоді як в іншій були затиснуті ключі від квартири. Мене вразила, по-перше, прихована непокірливість, що пробивалася в її рухах і виразі обличчя, а по-друге, її краса. На зріст вона була такою, як я, вік — за тридцять; дуже приємне обличчя, проте зовсім не звичайне. В ній була якась таємнича сила. Світло відбивалося на волоссі, на високому білому лобі — чубок, надто рівно й надто коротко підстрижений, далі нижче плечей спадають довгі, гладкі темно-червоні хвилі. Потиск руки був міцний, і я мимоволі напружив руку, щоб відповісти їй.
Вона трохи посміхнулася, немов поглянувши на ситуацію моїми очима.
— Вибачте, що захопила вас зненацька. Я — Мері Бертисон.
Я безпорадно вирячився на неї.
— Але ж ви були в музеї. В Національній галереї.
І за мить я відчув, як мою розгубленість пересилює розчарування: то не була кучерява муза Робертового уявного життя. Одразу нова хвиля подиву: це ж її я бачив нещодавно на його картині, в синіх джинсах і просторій шовковій сорочці!
Тепер вона насупилася — прийшла її черга розгублюватися. Випустила мою руку.
— Пригадайте, — повторив я, — ми бачилися одного разу, якщо можна так сказати. Перед картиною «Леда» й натюрмортом Мане — пам’ятаєте, де фрукти й келихи? — Почувався дурнем. Чому це я вирішив, буцімто вона мене запам’ятала? — Як я розумію, ви… так, ви пішли, напевно, подивитися на картину Роберта. Тобто на картину Жільбера Тома.
— Тепер і я вас пригадую, — повільно вимовила вона, і було ясно, що ця жінка нездатна брехати або робити компліменти. Вона стояла прямо, не бентежилась через те, що майже вдерлася до моєї домівки, пильно дивилась на мене. — Ви тоді посміхнулися, а потім ще раз, на вулиці…
— Ви пішли туди подивитися на картину Роберта? — повторив я запитання.
— Так, на ту саму, що він намагався порізати ножем, — ствердно кивнула вона. — Я тоді щойно про це почула, тому що хтось дав мені статтю з газети, а вже минуло кілька тижнів… Хтось із друзів натрапив на статтю, сама я зазвичай газет не читаю. — Сказавши це, вона розсміялася — не з гіркотою, а так, наче її розважила дивність ситуації, в якій ми опинилися. — Як смішно! Якби ви тоді знали або я знала — хто є кожен з нас — ми ж могли б одразу про все й поговорити прямо там.
Я опанував себе й відімкнув двері. Безперечно, мені було незвично обговорювати проблеми пацієнта в себе вдома — прямо кажучи, було не дуже зручно впускати до себе цю привабливу незнайомку, — проте гостинність і цікавість вже взяли наді мною гору. Врешті-решт, це ж я їй телефонував, вона й з’явилась майже одразу, немов перенесена сюди чаклунством.
— Як ви довідалися, де я мешкаю? — На відміну від неї, мого прізвища й адреси у телефонній книзі немає.
— Через Інтернет. Це зовсім не важко, я ж маю ваше прізвище й номер телефону.
Я пропустив її до квартири поперед себе.
— Ласкаво прошу. Коли ви прийшли, чого б нам і не побесідувати?
— Звичайно, інакше ми втратимо нагоду вже вдруге.
Зуби в неї були білі, як вершки, аж яскраві. Я згадав тепер її невимушену поставу, природність тих чобітків і джинсів, тонку блузку під піджаком, неначе вона була наполовину ковбоєм, наполовину витонченою леді.
— Сідайте, будь ласка, й зачекайте хвилинку, поки я наведу тут лад. Хочете чаю? Або краще соку? — Якщо вже я запросив її до себе, то принаймні не пропонуватиму їй спиртного, хоча мене самого раптом потягло випити, чого зазвичай не трапляється.
— Дякую, — відповіла вона дуже чемно й сіла так зграбно, неначе гостя у вікторіанській вітальні, єдиним легким рухом зручно влаштувавшись на моєму стільці, схрестила ноги в чобітках, нахиливши носки на один бік, а тонкі пещені руки склала на колінах. Вона була суцільна загадка. Я помітив, що вона розмовляє, як освічена людина (так само це було чутно й на автовідповідачу) — зразкова вимова, бездоганна побудова речень. Говорить приязно, але твердо й переконливо. Викладачка, впевнився я. Вона стежила за мною очима. — Сік, будь ласка, якщо вас не обтяжить.
Пішов у кухню й наповнив два келихи апельсиновим соком — це все, що було в мене в наявності, — поклав на тарілку кілька крекерів. Повертаючись із тацею, пригадав, як Кейт пригощала мене у своїй вітальні в Ґрінхілі й дозволила мені нести до столу лосося. А пізніше назвала мені прізвище цієї дивної елегантної дівчини, завдяки чому я зміг її розшукати.
— Я не був на всі сто відсотків упевнений, що знайшов саме потрібну Мері Бертисон, — зауважив я, подаючи їй келих. — Утім, якщо вас можна побачити перед картиною, яку намагався пошкодити Роберт Олівер, це вже не випадковий збіг.