Потім відчинилися двері студії, й увійшов Роберт. Йому тоді було лише тридцять чотири роки, хоч я тоді не мала й гадки про це. Я гадала так, як і всі першокурсники, — буцімто всім нашим викладачам (і йому теж) повинно бути за п’ятдесят; іншими словами, вони вже були зовсім старими. Роберт — людина висока, але від нього йшла така енергія, що він виглядав іще вищим. Великі долоні, доволі худорляве обличчя, хоча за статурою він зовсім не був худорлявим — скоріше міцним: під одягом вгадувалося сильне тіло (нехай він і був літньою людиною). Одягнений він був у заляпані фарбою важкі плисові штани в рубчик — насиченого брунатно-золотавого кольору, протерті на колінах і стегнах, — і жовту сорочку із засуканими по лікті рукавами. Зверху був заяложений оливковий вовняний жилет, здається, ручної в’язки. Так воно й було: то його матір зв’язала для його батька, коли тому вже небагато залишалося жити.
Правду кажучи, я так багато дізналася про Роберта пізніше, що зараз мені важко відокремити ті перші враження від решти. Він був дуже похмурим, брови майже зсунуті разом. Його зовнішність була б привабливою, якби не його похмурість, не скуйовджене волосся — така думка майнула в мене тієї першої хвилини. Рот був широкий, не чітко окреслений, губи товсті, шкіра з оливковим відтінком, ніс занадто довгий, а волосся темне, але з рудуватим відливом, кучеряве, погано підстрижене. Саме через свою старомодну кудлатість він спершу й видався мені куди старішим, ніж насправді.
Нарешті він, здається, помітив, що ми сидимо за столом, зупинився на мить і посміхнувся. І коли він посміхнувся, я побачила, що даремно вирішила, нібито він неохайний і злий. Було ясно, який він радий нас бачити. У цій людині було багато тепла: тепла шкіра, теплі очі, й одяг на ньому був старий, м’яких кольорів. За одну ту посмішку можна було пробачити йому старомодний, пом’ятий вигляд.
Під пахвою Роберт ніс дві книжки. Він зачинив за собою двері, підійшов до свого місця на чолі столу, поклав книжки. Ми всі дивилися на нього, чекаючи, що буде далі. Я помітила, що руки в нього вузлуваті, неначе старіші за нього самого; ті руки були незвичайні — великі, важкі, й усе ж вправні. На пальці була широка обручка з тьмяного золота.
— Доброго ранку! — звернувся він до нас. Голос у нього був гучний і водночас якийсь скреготливий. — У нас заняття з живопису для не фахових студентів, дисципліна називається «візуальне розуміння». Я впевнений, що вам усім приємно знаходитися тут, так само, як і мені, — він жартував, але в ту хвилину його слова звучали переконливо, — і що це саме ті заняття, на яких вам належить зараз бути. — Він розгорнув аркуш паперу й зачитав наші прізвища, повільно й чітко, зупиняючись, аби перевірити, що правильно вимовляє кожне, а потім киваючи тому, хто озивався на своє прізвище. Потер лікті, так і стоячи перед столом. На зворотному боці рук росло чорне волосся, а навколо нігтів так в’їлася фарба, неначе він ніколи не міг відмити руки. — Це всі прізвища, які мені записали. «Зайці» є?
Одна дівчина підняла руку: як і мені, їй не вдалося потрапити до іншої групи, але, на відміну від мене, вона не була записана й бажала пересвідчитися, що їй можна залишитися. Здавалося, він обміркував це питання. Потер лоба, розсипаючи свої чорні кучері. Потім сказав, що в нього дев’ять студентів, а це менше, ніж йому обіцяли. Так, вона може залишитися, він радий цьому. Нехай принесе записку від завідуючого кафедрою, одержати його дозвіл неважко. Більше запитань немає? Жодних негараздів? Добре. Хто з нас писав олією раніше, хоч одного разу?
Піднялося кілька рук, несміливо. Я тримала руки складеними на столі. Тільки пізніше я дізналася, як у нього калаталося серце кожного разу, коли він тільки розпочинав викладати свій курс. По-своєму йому було так само боязко, як і мені. Просто він це уміло приховував від студентів.
— Вам, без сумніву, відомо: щоб слухати цей курс, не потрібно мати якийсь попередній досвід. Важливо також не забувати, що кожний художник є початківцем у справжньому сенсі, скільки б він не прожив.