Я могла б йому сказати, що такий початок був помилкою. Студентам молодших курсів особливо не подобається, коли з ними розмовляють поблажливо, а студенткам-феміністкам різало вуха слово «він» стосовно всіх художників взагалі. Я належала саме до таких студенток, хоча й не звикла сичати вголос на лекціях, як робили деякі мої знайомі. Було схоже, новому викладачеві нелегко прийдеться у цій групі. Я спостерігала за ним зі зростаючою цікавістю.
Але він, здавалося, обрав тепер інший шлях. Постукав по корінцях книг, що лежали перед ним, і сів за стіл. Руки зі слідами фарби склав так, наче збирався молитися. Зітхнув.
— Коли йдеться про живопис, завжди важко визначити, з чого саме починати. Живопису майже стільки ж років, скільки самому людству, якщо судити з печер Європи. Ми живемо у світі форм і барв, тож не дивно, що прагнемо їх відтворювати. Втім, барви сучасного світу зробилися набагато яскравішими з тих пір, як було винайдено синтетичні фарби. Взяти, наприклад, вашу футболку, — він кивнув хлопцеві, який сидів навпроти мене. — Або (перепрошую за такий приклад) ваше волосся. — Тут він посміхнувся дівчині з фіолетовим волоссям, простягаючи при цьому до неї велику руку з обручкою. Всі засміялися, а дівчина гордовито посміхнулася.
Мені раптом сподобалося в цій групі, сподобався початок семестру, запах олійних фарб, світло зимового сонця, що заливало студію, ряди мольбертів, готових прийняти наші незграбні малюнки, сподобався цей неохайний, але доброзичливий викладач, який пропонував нам знайомство з таємницями кольору, світла й форми. Подумки я начебто повернулась до уроків мистецтва в школі, й на мить відчула від того задоволення — уроки не були будь-яким чином пов’язані з тим, що я вивчала в коледжі, але виявилося, що сама згадка про них була для мене важливою.
Не пам’ятаю вже, як далі йшло те перше заняття. Напевно, ми слухали розповідь Роберта про історію живопису, а можливо, про технічні засади цього мистецтва. Не виключено, що він пустив з рук до рук ті книги, що приніс із собою, а може, вказав рукою на репродукцію Ван Гога. Потім ми повинні були перейти за мольберти — або на тому самому занятті, або на наступному. В якусь хвилину — це вже, напевно, наступного разу — Роберт мусив показати нам, як видавлювати фарбу з тюбика, як вичищати палітру, як робити на полотні начерк об’єкта.
Твердо пам’ятаю лише, що одного разу він сказав: незрозуміло, чи сміятися, чи захоплюватися через те, що ми намагаємося писати олійними фарбами, коли більшість з нас взагалі не вчилася малювати, не чула про перспективу, не знає анатомії. Однак ми принаймні зрозуміємо, яке це важке мистецтво, а ще — запам’ятаємо запах фарби на своїх руках. Навіть ми розуміли, що то був експеримент, рішення яке приймав не викладач, а адміністрація — навчати нефахівців писати фарбами одразу, без належної підготовки. Роберт намагався переконати нас, що він не заперечує проти цього.
Але мене більше вразило його зауваження про запах фарби на руках, бо саме тому я й обрала цей предмет, пам’ятаючи той запах зі шкільних уроків. Мені подобалося вдихати запах рук після того, як я мила їх перед обідом — аби пересвідчитися, що запах фарби незнищенний. Так воно й виявлялося. Жодним милом неможливо було його змити. Під час інших занять у коледжі я прислухалася до того запаху й дивилася на цяточки фарби, що в’їлися у пальці під нігтями, якщо я не досить ретельно їх вичищала, як нас учив Роберт. Лягаючи спати, я знову вдихала той запах, і знову — коли занурювала пальці в м’яке волосся поета з третього курсу, з яким ми почали зустрічатися. Жодні парфуми не були здатні приховати чи перебити той різкий, маслянистий дух, що кожного дня змішувався на моїй шкірі з таким самим різким запахом скипидару, який не до кінця розчиняв фарбу.
Задоволення від того запаху поступалося у мене перед втіхою наносити фарби на полотно. Ті форми, що я їх малювала на Робертових заняттях, зрозуміло, були незграбними, незважаючи на всі попередні зусилля моєї шкільної вчительки: у студії я малювала вази й гілки дерев, африканські статуетки, гору фруктів, що їх одного дня Роберт приніс до аудиторії й старанно склав своїми вузлуватими руками, прикрашеними обручкою. Дивлячись на нього, я бажала розповісти, що вже закохалася в запах фарби на своїх руках і була впевнена, що ніколи його не забуду, навіть якщо після закінчення цього курсу більше не малюватиму. Мені хотілося сказати, що ми зовсім не такі нечутливі до його занять, як йому, можливо, здавалося. Ясно, що я не збиралася говорити це в аудиторії, тому що тоді з мене почали б кепкувати дівчина з фіолетовим волоссям і той хлопець, спортивна зірка, який використав свої кросівки, коли нам звеліли написати натюрморт за власною композицією. З іншого боку, я також не могла піти до кабінету професора Олівера в його приймальні години й розповісти, як мені подобається запах, що залишився на руках — то було б надто безглуздо.