Замість того я чекала нагоди поставити йому якесь розумне запитання — таке, що дійсно потребувало б роз’яснення. Раніше такі питання в мене просто не виникали. Лише усвідомлювала, що і з олівцем, і з пензлем поводжуся незграбніше, ніж мені казала вчителька у школі, й що професору Оліверу не дуже сподобалася моя синя ваза з помаранчами. Одного разу він зауважив, що порушені пропорції вази, хоча фарби для передачі кольору помаранчів змішані добре. Й одразу перейшов до чийогось іншого полотна, де вади були значно гіршими. Я шкодувала, що не намалювала вазу краще, не присвятила їй більше часу, а перейшла замість того скоріше до помаранчів.
Утім, про це я не могла поставити йому жодного розумного запитання. Мені потрібно було навчитися малювати, і я заходилася розв’язувати цю задачу, навіть сама дещо здивувалася. Брала в бібліотеці книги з мистецтва, приносила їх до своєї кімнати в гуртожитку, а там сідала копіювати яблука й скриньки, куби, конячі хвости, неймовірну голову сатира, написаного Мікеланджело. Це виходило у мене напрочуд погано, тому я малювала все це знову й знову, доки не здалося, що деякі лінії виходять у мене більш-менш схожими на оригінал. Я почала мріяти про факультет мистецтв, що занепокоїло Мазі. Вона схвалювала моє постійне пересування з одних предметів до інших, вивчення практично всіх «вільних мистецтв», вибір якихось нових дисциплін кожного семестру (то історія музики, то політологія), але сподівалася, що зрештою все це приведе мене до правничого або медичного факультету.
Оскільки до факультету мистецтв було ще надто далеко, я почала малювати в своїй кімнаті реальні речі: вазу, яку дядько багато років тому привіз мені в подарунок зі Стамбула, вікно кімнати, яке було вставлено в раму ще десь у 1930 році. Малювала пагони форситії, яку принесла зі своїх прогулянок моя сусідка по кімнаті, студентка-натуралістка, а також красиву руку поета з третього курсу, коли він спав у моєму ліжку (сусідка тим часом була на чотирьохгодинному семінарі з класичної літератури). Купила собі зошити для замальовок — різних розмірів, щоб тримати їх на своєму письмовому столі або носити в портфелі.
Відвідала художній музей коледжу — навдивовижу гарна колекція як для навчального закладу — і спробувала копіювати те, що там побачила: гравюру Матісса, малюнок Берти Морізо. Кожне завдання, яке я ставила собі, мало особливий аромат, і той ставав сильнішим, коли я робила подальші спроби навчитися малюванню. Частково я робила це заради самої себе, частково ж заради того, щоб знайти гарне запитання, з яким можна звернутися до професора Олівера.
1878 рік
Люба моя!
Хвилину тому я одержав твого листа, і він так мене зворушив, що я не можу не відповісти на нього без найменшого зволікання. Дійсно — як ти зауважуєш зі співчуттям — усі ці роки я був зовсім самотній. Як то не дивно, я бажав би, щоб ти була знайома з моєю дружиною — незважаючи на те, що якби таке було можливим, ми з тобою познайомилися б у зовсім інший спосіб, за належних обставин, і не було б між нами цього неземного кохання, якщо ти дозволиш мені назвати його такими словами. Кожного вдівця жаліють, так уже ведеться, але в рядках твого листа я не відчув жалю, лише щире співчуття до мене, що робить тобі честь як моєму вірному другу.
Ти правильно все розумієш: я сумую за нею й завжди сумуватиму, хоча найбільшого болю мені завдало те, в який спосіб вона померла, а не просто факт, що її більше немає. І про це я не можу розповісти, навіть тобі — принаймні, зараз не можу. Обіцяю, колись настане час, і я обов’язково тобі розповім.
Також не запевнятиму тебе, начебто ти заповнила порожнечу, тому що ніхто не здатний заповнити місце, яке займала в серці інша людина. Просто ти знову наповнила моє серце, й через це я у такому боргу перед тобою, що не можу повністю передати, зважаючи на твої роки й життєвий досвід. Можливо, те, що я зараз скажу, видасться тобі надто пишномовним або навіть поблажливим — я усвідомлюю такий ризик, але ти знайдеш спосіб пробачити це мені, — так ось, я запевняю, що колись ти неодмінно зрозумієш, яку насолоду принесла мені любов до тебе. Я цілком упевнений, що тобі здається, нібито насолоду мені приносить твоя любов до мене. Що ж, коли ти проживеш стільки, скільки прожив я, то почнеш усвідомлювати, що холоднеча, яку я ношу в собі, зменшилася саме через те, що ти дозволила мені любити тебе.