Я обернулася до свого полотна й приготувалася робити вигляд, нібито замальовую ляльку, а потім трохи розфарбовую. Всі заходилися працювати, навіть зазвичай легковажні студенти робилися тут серйозними через те, що тут був спокій, на цих заняттях вони не мусили про щось розповідати; в такий спосіб вони могли перепочити від розмов, від базікання в гуртожитку. Я теж працювала, але майже нічого не бачила, просто водила олівцем, а потім вичавлювала фарби на дбайливо вичищену палітру — не бажала, щоб хтось дивився, як я завмерла й нічого не роблю. Всередині я таки завмерла. Відчувала, як на очі навертаються сльози.
У той день я могла назавжди залишити живопис, так і не почавши дійсно ним займатися, аж тут Роберт, який переходив від мольберта до мольберта, зупинився за моєю спиною. Сподівалася, що не почну тремтіти. Хотіла попросити його, щоб він — будь ласка! — не дивився на те, що я робила, а він нахилився до мене і вказав своїм завеликим пальцем на голову, яку я намалювала.
— Дуже гарно, — промовив він. — Ви робите великі успіхи.
Мені відібрало язика. Я обернулася до нього, щоб пересвідчитися в його словах, але перед очима була сама його жовта вовняна сорочка, надто близько до мене. Рука, якою він указував на мій малюнок, була загорілою. Він увесь був навдивовижу реальним, потворним, живим, упевненим у собі. Мені здавалося, що я сама й усе, серед чого зростала, були якимись мізерними, незначущими, нудними, але присутність Роберта на хвилину позбавила мене того відчуття неповноцінності.
— Дякую, — хоробро відповіла я. — Я насправді багато працювала. Навіть міркувала, чи не прийти до вас у приймальні години й запитати про дещо, показати вам інші роботи, які я виконала, щоб підготуватися до занять з малюнка восени.
Говорячи все це, я нарешті обернулась і подивилась йому в очі. Його вугласте обличчя було не таким різким, яким бачилось мені раніше, ніс і підборіддя дещо м’ясисті, шкіра тільки-но починала провисати — таке обличчя швидко постарішає, тому що його володар просто ним не цікавиться. Я відчула, яке молоде моє власне гладеньке обличчя з плавними обводами підборіддя й шиї, як блищить моє волосся, дбайливо зачесане щіткою, а на лобі — рівний блискучий чубок. Роберт лякав мене, але він був старий і пом’ятий. А я була новенька й готувалася вступити в світ. Можливо, перевага на моєму боці. Він посміхнувся такою доброзичливою посмішкою — втім, не особисто мені, але посмішка була тепла й свідчила, що він взагалі непогано ставиться до людей, нехай і забував про них, поки малював ляльку.
— Будь ласка, — відповів він. — Можете завітати, коли схочете. Я приймаю по понеділках і середах з десятої до дванадцятої. Ви знаєте, де розташований мій кабінет?
— Знаю, — збрехала я. Нічого, розшукаю.
Майже за тиждень після того, як Роберт Олівер запросив мене завітати до його кабінету, я набралася сміливості понести до нього своє портфоліо. Коли я підійшла до кабінету, притискаючи до себе велику картонну папку, двері були відчинені навстіж, і я бачила, як пересувається в тісному приміщенні велика постать. Боязко просунулася повз дошку оголошень на дверях (там були листівки, карикатури й чомусь одна рукавичка, прибита цвяхом) і ввійшла не постукавши. Схаменулася — потрібно ж постукати — й повернула назад, але тут же передумала, тому що Роберт мене вже побачив.
— А, вітаю вас, — почула я.
Він вкладав якісь папери в картотечну шафу, і я помітила, що він просто засуває їх туди жмутком, а вертикальних полиць немає, неначе він просто бажав заховати ті папери або прибрати їх зі свого столу, не дбаючи про те, щоб пізніше папери можна було відшукати. У кабінеті панував безлад: розкидані зошити, блокноти, малюнки, приладдя для живопису, залишки моделей для натюрмортів (деякі я впізнала, бо ми малювали їх на заняттях), скриньки з вуглем та пастелями, електричний дріт, порожні пляшки з-під води, папір для пакування, начерки, чашки для кави, плани й звіти викладача, — всюди папери й папери.