— Це ваші роботи? — Він указав на картонну папку.
— Так. — Я подала папку йому, смикаючи зав’язки. Серце калаталося щосили. Він розкрив папку на колінах і роздивився перший малюнок — вазу мого дядька, яка стояла поряд з вазою фруктів, поцупленою з їдальні. Я бачила її догори дригом: жахливий малюнок, якась пародія. Роберт інколи на заняттях перегортав малюнок догори ногами, щоб ми побачили, як потрібно розташовувати речі, міркували перш за все про композицію, а не про лампу або ляльку; у такий спосіб він показував нам чисту форму, щоб наші помилки зробилися наочнішими. Я не розуміла, навіщо показала той малюнок комусь взагалі, не кажучи вже про Роберта Олівера. Потрібно було це заховати від нього, заховати всі мої роботи до останньої.
— Я усвідомлюю, що мушу працювати ще принаймні років десять.
Він нічого не відповів, присунув малюнок трохи ближче до очей, потім повільно відклав убік. Я збагнула, що десять років — то, напевно, дуже оптимістичний прогноз. Нарешті він заговорив.
— Розумієте, це не дуже вдала робота.
Мені здалося, що стілець захитався, мов човен серед розбурханих хвиль. Не мала часу обміркувати, що сказати.
— Однак, — продовжував він, — малюнок живий, а цього не можна навчити. Це талант. — Роберт Олівер переглянув ще кілька моїх малюнків. Я знала, що зараз він має роздивлятися ті гілки дерев, а потім поета-третьокурсника з оголеним торсом — добре пам’ятала порядок, в якому складала аркуші. Тепер копію яблук Сезанна, а за нею — руку моєї сусідки, що вона на моє прохання тримала нерухомо на столі. Я спробувала всього потроху, й на кожний аркуш, який я поклала до папки, приходилося десять безжалісно відкинутих геть. Принаймні на це мені вистачило здорового глузду. Роберт Олівер знову підвів очі, але не дивився на мене — вдивлявся в мою сутність.
— У школі у вас були уроки мистецтва? Давно ви малюєте?
— І так, і ні, — сказала я, відчуваючи, що на такі запитання можу відповідати щиро. — У кожному класі були такі уроки, але не надто серйозні. Ми не вчилися малювати по-справжньому. Якщо не рахувати цього, я відвідувала тільки ці заняття, тобто ваші, й малювати за власним бажанням почала всього кілька тижнів тому, бо в студії у мене не виходить написати речі фарбами правильно, як ви й зауважили. Ви ж казали, що ми не зможемо займатися живописом як слід, якщо не навчимося малювати.
— Вірно, — пробурмотів він. Знову повільно перегорнув мої малюнки. — Тож ви щойно почали? — У нього була звичка зненацька пильно дивитися на тебе, немов він тільки зараз тебе помітив. То вельми нервувало, а втім, і захоплювало. — Ви дійсно дуже талановита. — Знову перегорнув аркуш, неначе розгублено, потім закрив папку. — Вам подобається цим займатися? — запитав цілком серйозно.
— Подобається більше, ніж будь-що раніше, — вихопилося в мене, й уже потім я збагнула, що не просто даю «правильну» відповідь, а кажу чисту правду.
— Тоді малюйте все підряд. Робіть сотню малюнків на день, — сказав він гаряче. — І не забувайте, що в художників не життя, а справжнє пекло.
Наді мною розкривалися небеса — як це може бути пеклом? До того ж я не люблю, коли мені наказують що робити, а що ні, у мене від цього стискається щось усередині, але ж він зробив мене щасливою!
— Дякую вам!
— Потім ви мені не дякуватимете, — відповів він — не похмуро, просто сумно. «Що ж він, зовсім забув про радість? — майнула в мене думка. — Як то, напевно, жахливо — старіти». Мені стало шкода його, а за себе я раділа, раділа з того, що я молода, весела, раділа, бо на мене чекало таке чудове життя! Він похитав головою, посміхнувся — звичайною, втомленою посмішкою. — Просто працюйте, все більше й більше. Чому б вам не записатися на додаткові заняття з живопису влітку? Я міг би замовити слівце за вас.
«Мазі була б у захваті від цього», — подумала я, а вголос сказала:
— Дякую, я вже й сама міркувала про це. — Еге ж, насправді я навіть не збиралася залишатися влітку в студмістечку. Всі мої друзі вирушали до Нью-Йорка, щоб влаштуватися на тимчасову роботу, і я вже була вирішила зробити те саме. — А вести заняття будете ви?
— Ні, ні, — заперечив він. Здавалося, знов опинився думками десь далеко, нібито йому потрібно було щось невідкладно робити — можливо, запхати в шухляди ще більше паперів. — Я приїхав сюди лише на один семестр. Гостьовий професор. Мені потрібно повертатися до свого звичного життя. — Я про це й забула. Цікаво, а що то за життя в нього, крім полотен і малюнків, які він здатен робити будь-де, і крім таких поважних студентів, на зразок мене? На лівій руці в нього обручка, тож можливо, його дружина десь тут разом з ним, хоча я жодного разу її не бачила. — А ви постійно викладаєте десь в іншому коледжі? — Запізно я збагнула, що про це мала б уже довідатися, таж він, здається, не звернув уваги на мою необізнаність.