Розділ 49
Під кінець семестру я знову побачилася з Робертом наодинці. Цикл занять завершився невеличкою вечіркою в студії, наприкінці якої викладач чемно проводжав кожного з нас до самих дверей, нікому не надаючи жодних переваг, але даруючи кожному задоволену посмішку. Він визнав, що ми всі досягли успіхів і навчилися малювати набагато краще, ніж він сподівався на початку занять. За кілька днів потому я крокувала до бібліотеки — вже почався заліковий тиждень; я повернула на доріжці, всіяній пелюстками квітів, і мало не зіткнулася з ним.
— Уявіть, як несподівано ми зіткнулися, — вигукнув він, одразу зупинившись і простягнувши руку, наче бажав утримати мене від падіння або від справжнього зіткнення з ним. Він міцно взяв мене за плече. Слова його прозвучали так, немов ми були давніми друзями — втім, я ж ледве його не покалічила.
— У прямому розумінні, — додала я, й він віддячив мені, розсміявшись від душі, чого раніше я не бачила й не чула. Відкинув назад голову й поринув у задоволення, загубився в ньому. Сміх його був такий заразливий і щасливий, що я теж розсміялася. Ми стояли під деревами, вкритими весняним цвітом — старший і молодша, чия робота разом уже закінчилася. З тієї причини сказати один одному не було чого, однак ми стояли й посміхалися, тому що день був теплий, а довга нью-йоркська зима не змусила нас позабути свої мрії (у кожного свої), і тому, що семестр майже закінчився, й ми всі ось-ось мали зробитися вільними, чекали на перепочинок.
— Я зібралася відвідувати додатковий курс живопису влітку, — сказала я, щоб не мовчати. — Дякую вам іще раз за пораду. — І раптом я згадала. — Ой, я ж ходила до галереї на виставку! Мені дуже сподобалися ваші картини. — Не стала уточнювати, що ходила туди тричі.
— Добре, спасибі. — Більше він нічого не сказав. Я довідалася про нього ще одну річ: йому не подобалося відповідати на відгуки інших про його роботи.
— Відверто кажучи, в мене було безліч запитань до вас щодо однієї з них, — поспіхом вимовила я. — Тобто мені було цікаво дізнатися про певні речі, які її стосуються, і я шкодувала, що вас не було поруч і не можна було розпитати одразу.
Тоді на його обличчі промайнув дуже дивний вираз, майже непомітний — легенька, тоненька хмаринка на чистому весняному небі, — я так і не збагнула, чи він здогадався, про яку саме картину йшлося; а може, від моїх слів «я шкодувала, що вас не було поруч», Роберт відчув… що? Дрож застороги? Хіба не кожне кохання починається саме так, несучи в собі одразу зерна розквіту й занепаду — з першого слова, з першого подиху, з першої думки? Він насупився й уважно поглянув на мене. Цікаво, та увага призначалася мені або чомусь, що стояло за моїми словами?
— Можете запитувати, — сказав він трохи різко. Потім посміхнувся. — Хочете, присядемо на хвилинку? — Він подивився навкруги, я так само: на протилежному боці широкого двору, позад студентської кав’ярні, було багато стільців і столиків. — Підемо туди? — запропонував Роберт. — Якраз збирався зробити невелику перерву й випити лимонаду.
Замість того ми з’їли другий сніданок, сидячи на свіжому повітрі серед студентів із сумками: дехто готувався до іспитів, інші просто розмовляли й грілись на сонці, потягуючи каву. Роберт замовив величезний сандвіч з тунцем, а до нього — солоні огірки й гірку чіпсів, я замовила салат. Він наполіг на тому, що розрахується за їжу, а я — на тому, що візьму нам обом по великій картонній склянці лимонаду (з автомата, утім, все одно він був добрий). Спершу ми снідали мовчки. Вже давно я показала йому свою залікову роботу, ми розпрощалися на останньому занятті, і хоча зараз я чекала слушної миті, щоб розпитати про картину «Полотно, олія», мені здавалося, що ми тепер майже друзі, тому що стосунки викладача й студентки скінчилися. Цю думку, однак, я відкинула в ту ж хвилину, коли вона з’явилася, як надто зухвалу: він видатний майстер, а я ніхто — так собі, трошки таланту. До тієї хвилини я не помічала як сліди ані птахів, що повернулися після сніжної зими, ані дерев у яскравих барвах, ані сяючих будинків; вікна їдальні були розчинені, аби впустити всередину весну.