— Ви хочете сказати, що уявили її собі?
На цей раз його погляд зробився грізним, а я замислилася, чи подобається він мені врешті-решт? Він насправді старий і занехаяний. Можливо, божевільний.
— A-а, ні, вона справжня жінка, у своєму роді. — І він посміхнувся, на моє велике полегшення, хоч я відчувала якусь неясну образу. Роберт витяг з пачки другу цигарку. — Ще лимонаду?
— Ні, дякую, — відмовилась я. Була зачеплена моя гордість: він запропонував жагучу таємницю й не надав глядачеві навіть ниточки, за яку вхопитися. І, здається, не бачив сенсу робити виняток навіть для мене, своєї студентки, яку запросив поснідати з ним разом, для дівчини з таким чудовим волоссям. Був у цьому і якийсь жах: мені здалося, що якби він пояснив мені ті чудернацькі заяви, я б одразу просвітилася щодо природи живопису, незбагненного дива мистецтва, але він вочевидь вирішив, що я не здатна цього зрозуміти. Якась частина моєї душі не бажала дізнатися його дивацьких таємниць, але водночас це мене зачіпало. Я відставила склянку, акуратно поклала на тарілку білу пластмасову виделку, немов сиділа на обіді для друзів Мазі.
— Пробачте, мені потрібно повертатися до бібліотеки. Іспити. — Я підвелася зі свого місця, непокірлива, у джинсах і чобітках, уперше вища за свого викладача, тому що він залишився сидіти. — Дуже дякую за сніданок. Вельми люб’язно з вашого боку. — Не дивлячись на нього, зібрала свої речі.
Він нарешті підвівся й зупинив мене, взявши за лікоть своєю великою рукою, так що я знов поставила на місце тарілку.
— Ви сердитеся, — сказав він з деяким подивом. — Чим я викликав ваше невдоволення? Тим, що не відповів на запитання?
— Я не можу дорікати за те, що ви гадаєте, начебто я не зрозумію вашої відповіді, — холодно відповіла я. — Але навіщо зі мною грати? Ви або знаєте ту жінку, або ні, вірно? — Крізь рукав блузки відчувала, яка чарівно тепла в нього рука, хотілося, щоб він ніколи її не забирав. Але за мить він саме це й зробив.
— Вибачте мені. Сказав вам чисту правду — я так і не знаю до кінця, хто насправді та жінка на моїй картині. — Знову сів, і не було потреби запрошувати мене жестом: я сіла теж поряд з ним, повільно. Він похитав головою, дивлячись на стіл, край якого, здається, був забруднений птахами. — Я навіть власній дружині не здатен цього пояснити, та вона, напевно, й чути про це не забажає. Цю жінку я зустрів багато років тому в музеї «Метрополітен», у залі, заповненому людьми. Тоді я працював у Нью-Йорку над серією живописних картин, присвячених балеринам, деякі з цих балерин були ще дітьми — довершені, мов пташенята. І я став часто відвідувати «Метрополітен», щоб побачити полотна Дега, яких там багато — як взірець, тому що він, безперечно, був одним з найбільших майстрів, які тільки малювали танець, можливо, й найбільший серед них.
Я поважно кивнула: цього разу знала, про що йдеться.
— Її я побачив в один з останніх разів, коли відвідував музей, а незабаром ми переїхали до Ґрінхіла, але я з тих пір не можу забути той образ. Ні на мить. Просто не можу забути.
— Напевно, вона прекрасна, — відважилася вставити я.
— Надзвичайно, — підтвердив він. — І не тільки прекрасна. — Здавалося, подумки він знову блукав по музею, дивлячись на жінку крізь натовп, який за мить зникне. Я відчувала романтику тієї хвилини й не могла позбавитися заздрощів до незнайомки, яка так закарбувалася в його пам’яті. Тільки пізніше я збагнула, що навіть Роберт Олівер не був здатним запам’ятати обличчя людини настільки швидко.
— І що, ви не спробували повернутися до музею, відшукати її? — Я сподівалася, що не спробував.
— А, так, зрозуміло. Я ще рази два бачив її, а більше не довелося.
Роман, якого не сталося.
— Тоді ви почали уявляти її, — підказала я.
На цей раз він мені посміхнувся, і я відчула, як тепло розливається по моєму обличчю й шиї.
— Що ж, я гадаю, перш за все, ви не помилилися. Напевно, так і сталося. — Він підвівся знову, упевнений у собі й заспокоюючий, і ми разом прогулялися до входу в будинок студентської спілки. Він трохи постояв на сонечку, потім простяг мені руку.
— Бажаю вам гарного літа, Мері. І найкращих успіхів у навчанні восени. Впевнений, що з вас вийде гарний художник, якщо наполегливо працюватимете.
— Вам теж, — жалісно відповіла я, посміхаючись. — Тобто успіхів у викладанні… взагалі у вашій роботі. А ви одразу повертаєтеся до Північної Кароліни?
— Так, так, наступного тижня. — Нахилився й поцілував мене в щоку, неначе прощався з усім студмістечком і всіма своїми тутешніми студентами, й з північчю зимовою — з усім разом у зручній формі, в моїй особі. Такий узагальнюючий цілунок забив мені подих. Губи в нього були теплі й приємно сухі.